Розділ 10. Ніка

Ніка

Вранці веду свою принцесу до школи, але в класі на нас чекає не найприємніший сюрприз…

— А де Тетяна Георгіївна? — цікавлюся, бачачи іншого педагога. Надійка насторожено дивиться на незнайому жінку.

— Захворіла, — відповідає, підходячи ближче. Поруч зі мною стоїть ще кілька батьків. — Сьогодні заміню я, а наступні два дні, на жаль, замінити нікому. У нас не вистачає вчителів.

— А коли буде відпрацювання пропущених занять? — запитує чиясь матуся позаду мене.

— Це питання вирішиться, коли Тетяна Георгіївна повернеться до роботи, — спокійно заявляє жінка. — Дякую за розуміння.

Цілую Надійку та їду на роботу. Поки веду автівку, думаю, як бути. Паркуюсь та дзвоню нашій няні. Христина — це прекрасна дівчина, яка любить дітей, та й дочка до неї прив'язалася, завжди рада, коли та сидить із нею. Няня у нас — рідкісний гість, тільки для якихось екстрених ситуацій.

— Вибачте, — покаянно зітхає у слухавку. — Вероніка Олексіївно, я завтра ніяк не можу. Зараз не в місті, а повернуся тільки на вихідних.

— Я зрозуміла, нічого страшного, — заспокоюю дівчину.

Знаходжу номер мами та набираю її. Я розумію, це егоїстично, але просити мені особливо нема кого. Розповідаю їй про ситуацію, що склалася.

— Вибач, але не вийде, — каже з досадою. — Твій батько ще до кінця не оговтався, без мене тут не впорається.

— Звісно, я все розумію.

Ми з мамою говоримо ще пару хвилин, доки її не кличе тато.

На очі трапляється номер подруги, дзвоню їй… Але результат невтішний. Віта завтра, як і я, працює.

— Гаразд, — видихаю, упираючись лобом у кермо. — Візьму пару днів за свій кошт.

Але дідько! Так не хочеться йти до свого начальника... адже він пригадає свою пропозицію. Та й даний ним термін на подумати теж вже закінчується...

Після хвилинної руйнації власних нервів та гармонії беру себе до рук і йду на роботу. Акуратно пробиваю у Ніни ґрунт, дізнаючись, у якому настрої моє безпосереднє начальство. Сподіваючись на позитивний результат справи, йду до керівництва.

— Заходьте, — чую після стукоту суворий голос. Проходжу до кабінету. — Слухаю, — каже, навіть не дивлячись на мене, захоплено щось вивчає у своєму ноутбуці.

— Мені треба взяти на завтра та післязавтра вихідні, — випалюю, і він нарешті звертає на мене увагу.

— Це ти, — посміхається. — Подумала про мою пропозицію?

— Моя відповідь не змінилася, — шиплю крізь зуби, стає неприємно, коли згадую минулу нашу розмову. — Мені потрібні вихідні.

— Навіщо? — цікавиться, поважно відкидаючись на спинку крісла.

— Дочку нема з ким залишити.

Він різко встає і за кілька кроків виявляється поруч, від несподіванки я навіть здригаюся.

— Я готовий допомогти, — починає вести своєю долонею по моєму передпліччю. — Ти ж знаєш, — обсмикую руку, відхиляючись на один крок назад. — Умови не змінилися, — бридко посміхається, бачачи мою реакцію.

Вилітаю з його кабінету. Забігаю до себе. Судомно шарю по столу, шукаючи ручку, беру аркуш А4 та пишу заяву на звільнення за власним бажанням. Відчуваю, як мене трусить зсередини. Залишатися тут і надалі… ну ні! Це означатиме, що він і надалі може дозволяти собі подібне, а бути на роботі, наче на мінному полі, я не хочу. Гадати, пощастить мені сьогодні чи ні… звільнять чи ні? Не хочу!

Приходжу назад до Юрія Андрійовича.

— Ось, — кладу перед ним заяву. — Підпишіть.

— Ти мене, мабуть, не до кінця зрозуміла минулого разу, — підходить майже впритул, роблю кілька кроків назад. Мені так неприємно відчувати його близькість. До очей підступають сльози, але я не дозволяю собі виявити цю слабкість. — Ти можеш звільнитися, але не з власного, — рве мою заяву перед очима. — А за статтею.

Намагається притягти мене до себе. Невже я схожа на дівчинку легкої поведінки? Джинси, чоботи на невеликих підборах, водолазка під горло та кардиган. Ну, як мені здається, я нормально одягаюсь, і адекватні чоловіки не повинні так реагувати… але все одно так огидно…

— Та мені начхати! — зриваюся, відштовхуючи його від себе. — Я тут більше не залишусь. Але перед тим як піти я загляну до вашого керівництва.

— Удачі, — посміхається. — Готуйся, що більше нікуди в цьому місті не влаштуєшся, — чую навздогін, коли вибігаю з кабінету.

Мені стає так прикро, що я забігаю в ліфт та підіймаюся на пару поверхів вище, щоб ніхто з колег не помітив мого стану. Знаходжу вбиральню і судомно починаю мити руки, помічаю, що вони не перестають тремтіти. Все тіло покриває шар крижаних мурах, сльози самі котяться по щоках. Я ніяк не можу прийти до тями.

Опанувати себе виходить тільки хвилин через десять.

А може, мені варто змінити місто? Почну все спочатку…

Про це я обов'язково подумаю, але трохи згодом, а зараз мені потрібно знайти безпосереднього керівника Юрія Андрійовича.

Приводжу себе до нормального стану. Іду коридором, намагаючись знайти назву хоч одного відділу, але натомість помічаю знайому блондинку з кафе на першому поверсі.

Вона ж казала, що не працює тут, а сюди можна потрапити тільки за перепустками… Аліса повертає, і я швидким кроком іду за нею, сподіваючись наздогнати. Повертаю, а там охорона та стійка секретаря...