Розділ 6.2 Ніка

Ніка

— Ніко! — чую позаду себе злий голос Градова, але продовжую швидко йти до дверей.

Не хочу з ним розмовляти!

— Та стій ти! — гарчить, хапаючи мене за руку.

— Мені здалося, ти зайнятий, — киваю у бік дівчини, яка поспішає до нас. — Не добре залишати свою супутницю на самоті.

— Ніка, — видихає, стримуючи себе. Але при цьому його пальці сильніше стискають моє передпліччя. — Поговорімо?

— Відпусти, — шиплю, намагаючись вирватися. — Мені боляче.

Ігор одразу ж прибирає від мене руку.

— Ніка…

— Милий, ми не закінчили обговорювати наше весілля, — його перебиває та сама пані, всередині наче все крижаніє, коли чую новину про майбутню подію.

— Ліка, — бачу, як він гнівається на бідолаху. — Ніякого весі…

— Не заважатиму вам, — розвертаюсь, роблю кілька кроків і все-таки викликаю ліфт.

Він ніби чекав мене, одразу відчиняються двері. Заходжу.

— А як же Надя? — чую позаду голос Ігоря.

Різко розвертаюсь, стримуючи в собі істерику, що наростає.

— Не хвилюйся, Градов, — розслаблено видихаю, роблячи байдужий вигляд. — Вона моя дочка, — натискаю на потрібний поверх. — Не твоя…

Останні слова даються мені складно, але, напевно, так буде краще... Він має наречену... Незабаром буде сім'я...

Колись я теж мріяла про весілля з Ігорем. Марила їм… Хотіла повноцінну сім'ю для своєї дитини. Але зараз… у нього все налагоджується, і проблеми у вигляді нас із Надійкою йому навряд чи потрібні…

Так йому буде простіше.

Робота допомагає трохи відволіктися, постійно намагаюся придушити у собі думки про Ігоря, але якось погано виходить.

На обід мене випихує з кабінету Ніна:

— З такою сумною міною сидиш, тобі треба відволіктися, — тягне за руку, змушуючи підвестися зі стільця.

— Добре, — зітхаю. — Я скоро прийду. Іди.

— Точно?

— Так.

Вона йде, а я крокую до вбиральні. На мене так невчасно накочуються сльози. Сиджу в кабінці та тихенько плачу. Я розумію, що повернути нічого вже не можна… до того ж у нього є наречена... гарна...

Ось якого біса ти знову з'явився в моєму житті, Градов? Я звикла жити без тебе, викреслила зі свого життя і тут на тобі... намалювався...

Виходжу з кабінки, усвідомлюючи, що проплакалась і вистачить. Час приходити до тями. Вмиваюся, привожу себе в до ладу та йду в кафе на першому поверсі до Ніни.

Знаходжу свою нову знайому поглядом за столиком з якимось хлопцем, вона дивиться на мене таким поглядом, ніби вибачається, і я розумію, що Ніна намагається побудувати своє особисте життя. Усміхаюся. Хоч у когось із цим все гаразд.

Сідаю за вільний столик, роблю замовлення, доки чекаю, розглядаю фотографії доні на телефоні та подумки порівнюю її з Ігорем. Знаходячи все більше спільного між ними.

— Доброго дня, — чую незнайомий жіночий голос, підіймаю очі. — Я присяду? — оглядаю напівпорожню залу та киваю. Миловидна блондинка чомусь викликає у мене довіру. — Я Аліса.

— Ніка, — відповідаю, спостерігаючи за пані.

Вона кличе офіціанта, замовляє чай та десерт.

— Красива дівчинка, — киває на екран телефону, де красується фото Надійки. — Ось у мене син, — усміхається, дістаючи свій смартфон. Щось шукає та показує мені фото маленької дитини. — Чоловік хоче другу дитину. А я поки не знаю… Але, якщо чесно, — змовницьки шепоче, подаючись уперед. — то хочу доньку. Завжди мріяла, що у мене першою дитиною буде хлопчик, а другою народиться дочка, — нам приносять замовлення. Аліса робить ковток чаю. — Ну, щоб старший брат міг оберігати маленьку сестричку. Звісно ж, без фанатизму... — усміхаюся, слухаючи її. П'ю свою каву. — … Ну, а ти чого сиділа така сумна? Щось із дівчинкою? — напружено висуває свій здогад, киваючи на мій телефон.

— Ні, — відмахуюсь. — Дякувати Богу, з нею все гаразд.

— Добре, — видихає. — А чого тоді?

— Ти через це до мене підсіла? — питаю жінку.

— Так, — киває, продовжуючи їсти свій десерт. — Вирішила розворушити тебе.

— Вибач за моє запитання, — присуваюся ближче, спираючись на стіл. Ну, цей нюанс я маю уточнити, а то не вистачало мені пліток на новому місці. — Ти десь тут працюєш?

— Ні, — посміхається, мотаючи головою. — Просто зайшла перекусити. Тут шалено смачні десерти.

— Ясно, — видихаю. І все-таки вирішую виговоритися. — У мене все було добре, донедавна. Я жила собі спокійно, виховувала донечку та нікого не чіпала. Але, незрозуміло звідки, з’явився колишній… — коротко розповідаю Алісі про свої останні події. Все одно навряд чи побачу цю дівчину знову. Мовчу лише про те, що мій колишній — біологічний батько моєї дитини, — … а сьогодні я дізналася, що в нього є наречена. Ось так.

— Оце та-а-ак, — видихає. — Я, виявляється, останнім часом нудно живу. Ну, а ти його кохаєш?

— Не знаю, — знизую плечима. — Раніше гадала, що все минуло й почуття теж, але коли ми зустрічаємося, всередині щось іскрить... Я сумую за ним... — тихо зізнаюся, і мене знову охоплює злість на всю цю маячню, яка стала невіддільною частиною мене останнім часом. — Ну навіщо цей Градов знову з'явився в моєму житті?! — обурююся.

— Градов? — здивовано уточнює Аліса.

— Так, — відповідаю, злегка хмурячись. — Ти його знаєш…

Мене обриває будильник на телефоні, говорячи про те, що перерва закінчена.

— Пробач, мені час, — дівчина підскакує зі стільця, залишаючи на столі пару купюр. Починає поспішно збиратися. — Дякую за компанію, Ніко.

— Бувай…

Видихаю, відчуваючи, що трохи полегшало… Усередині починає палити неприємний здогад… Раптом вона знайома з Ігорем? Ну то й що. Градових у світі багато, як і самотніх дівчат із дітьми.

Жену з голови непотрібні думки, доки йду до свого робочого місця.