Оновлення 9

Так минуло ще два місяці.
Хоча зими, як такої, цього року не було, весна принесла свою радість. У березні гаї та лісопосадки навколо Тернополя забуяли пролісками.

Нищити червонокнижні квіти, збираючи їх у нетривкі букети, Уляна не любила. А от помилуватися ними — так. Щороку, в пору цвітіння, вони з Данькою обов’язково вибиралися на околиці міста. Цього разу подалися за озеро, в лісопарк. І не самі. Напередодні був консиліум, і Аделінку вперше дозволили вивезти на прогулянку.

Заради цього Уляна купила дитяче автокрісло, а Замойському пообіцяла, що навіть з машини дитину виймати не буде, щоб, не дай Боже, не зашкодити прооперованим ніжкам. І щоб уже точно контроль за прогулянкою був на висоті, запросила з собою Ірину. Правильно зробила. Бо Аделінці навіть відчинених дверцят машини цілком вистачило. Чи то від надлишку кисню, чи від навколишньої краси — адже більше року, крім лікарняних стін, вона нічого не бачила, — дівчинка раптом втратила свідомість.

Уляна перелякалася так, що Ірина не знала, кого насамперед рятувати. З Аделіною вже через кілька секунд все було гаразд, а от мама її оговтувалась набагато довше.

Замойський, коли почув про пригоду, сказав:

— Гуляти дитині потрібно регулярно, загартовуватися, сил набиратися. Де ж то бачено — півтора року в ліжку пролежати! Хто завгодно після такого зомліє. Мали б ви, пані Волинець, чоловіка при собі, щоб було кому дівча носити, перевів би я вашу дитину на денний стаціонар і звелів би щодня виносити на свіже повітря. А так поїде Аделіна на реабілітацію в Микулинці, в тамтешню лікарню. Не санаторій, звичайно, зате безкоштовно, і реабілітологи там на висоті — мою роботу не спаскудять. За місце я вже домовився.
[Тут мається на увазі обласна фізіотерапевтична лікарня реабілітації, розташована в смт Микулинці Теребовлянського району, за 20 км від Тернополя — примітка автора.]

Кращого рішення годі було й чекати! В Микулинцях жили Улянчині батьки, до того ж зовсім недалеко від лікарні. Там мама, якщо навіть Уляна не зможе вчасно приїхати, не залишить дитину без догляду — і відвідає, і кіски заплете, і домашнім нагодує.

На виписку Уляна спекла пляцок за маминим найкращим рецептом. Великий, на ціле деко, щоб усім вистачило. Кави хорошої купила, чаю цейлонського. Принесла Ірині, попросила влаштувати чаювання, як годиться, і закликати всіх — від завідувача до санітарки. Подякувала медикам, документи Аделінчині забрала. А незабаром уже везла дитину в Микулинці.

— Вау! — сказала дівчинка, побачивши будівлю реабілітаційної лікарні. — Справжній палац!

— А це і є палац, — усміхнулася Уляна. — Тут колись графиня мешкала, а тепер лікарня для дітей і дорослих розташована.

— То я буду жити в справжньому палаці? Як принцеса? І не сама? З іншими дітьми?

— Так, — сказала Уляна. — Житимеш з дівчатками аж поки не одужаєш. Пам’ятаєш, що казав Іван Миколайович? Додому звідси своїми ногами мусиш піти!

— Мам, я дівчатам скажу, що ти моя справжня мама, а тато на війні, гаразд?

— Авжеж, дитинко.

***

Реабілітологи свою справу знали добре. Стояти без опори Аделіна почала на початку квітня, тоді ж зробила перші кроки, а через місяць могла вже досить пристойно пересуватися, спираючись на милиці. Гуляла вона тепер багато — переважно у старому парку біля лікарні, під наглядом бабусі й дідуся. А одного дня успішно подолала відстань до їхнього будинку і назад. От тоді її вперше відпустили з лікарні на вихідні. Це стало неабиякою подією в житті дівчинки. Її нарешті забирала нова сім’я!

Уляна спочатку хотіла відвезти Аделіну в Тернопіль, але її мати раптом збунтувалася. Сказала, що більшої дурниці в житті не чула — везти дитину в місто, коли всі чинять навпаки: відправляють влітку у село. Адже тут і повітря, і сонце, і корова у сусідів…

От і залишилася Аделіна на літо в Микулинцях, це Уляна переїхала до неї. Відтоді так і повелося. Щоп’ятниці бабуся з дідусем забирали Аделіну з лікарні, а в понеділок відводили назад. Вони звикли до дівчинки і полюбили. Та це й не дивно. Про таку внучку можна було тільки мріяти. І працьовита — на кухні залюбки помагала, і розумна — за пів року програму трьох класів майже повністю засвоїла. А якою ж лагідною і чуйною виявилася! Бабуся не раз добрим словом згадувала жінку, що народила і виховала її. А дідусь пообіцяв: як Аделіна одужає, з’їздять вони всі разом у Баштанку, знайдуть могилу її матері і пам’ятник поставлять, щоб усе, як у людей, було.

Уляна з роботи тепер поверталася сюди, до батьків, Даньку відвідувала кілька разів на тиждень лише щоб зайвий раз пересвідчитись, що у нього все гаразд.

Він, здається, був задоволений подібним станом речей, бо кому у двадцять років не хочеться позбутися материнської опіки? Втім, споглядати за Данькою і без Уляни було кому. Щовечора Світлана телефонувала з доповіддю:

— Вдома сидить, вчиться. Вікно світиться, музика грає, але не голосно, ледь чути. Смаженими бараболями на поверсі пахне.

[Бараболі — картопля, хто не в курсі (галицький діалект). Примітка автора.]

І мати за сина була спокійна.