Оновлення 8

Наступного дня, поки Уляни не було вдома, Олексій завітав до Даньки з “чоловічою“ розмовою.
— Прийшов я сказати тобі, Даниле, що зробив вчора твоїй мамі пропозицію. Шлюбну. Кажу це тобі, бо розумію, що у тебе обов’язково виникнуть питання, і хочу щоб між нами не було жодних непорозумінь.
— То ви заради Аделіни одружуєтесь?   Не по-справжньому? Щоб мамі швидше опіку дозволили? – припустив хлопець.
— Казати, що закохався в Уляну з першого погляду, не буду, – відповів Олексій, – бо пам’ятаю її ще маленькою, у візочку. Проте певен, що крім неї, мені ніхто вже до самої смерті не буде потрібен. Так що все по-справжньому! Але і заради Аделіни також. Якщо наш шлюб прискорить справу, буду радий. Через кілька тижнів я маю повернутися у своє розташування. Тому тягнути з весіллям ми не будемо. Завтра поїду до твоїх баби й діда, руки Улянчиної просити, а післязавтра до РАЦСу підем.
З Данькою порозумілися швидко, а от з батьками так не вийшло. Ті були дуже раді Олексієві, він же виріс на їхніх очах, і ніц не мали проти подібного зятя, але категорично повстали  проти весілля на  наступний день. Бо піст! А порядні люди в піст не женяться. І Свєтка, холєра, підтримала їх з тими ж аргументами. Хоча де Свєтка, а де піст? Хіба вона  коли його блюла? В борщ-он нині кавалок м’яса поклала чи не на пів кіля!
Олексій пригадав що майже те саме чинилося, коли вони з Тамарою одружувались. Тільки тоді її мати вперлася рогом: не можна, мовляв, женитися в маю, бо будете маятися все життя. Довелося чекати червня. Зате всіх задовольнили. Вони з Томою і самі по собі жили дружно, але теща вважала, що це виключно її  заслуга.
Замойському Олексій сказав все відкритим текстом, коли приніс могорич:
— Не чіпай, Іване, мою жінку і не  сподівайся, що я на війні згину, звільнивши тобі місце. І не кажи, що не думав про таке! Бо знаю тебе, як облупленого.
Відпиратися Іван не став:
— Зла ніколи не бажав, але сподівався, що буде тобі на передку не до кохання, забудеш її швидко.
Відкоркував подаровану пляшку, налив у дві склянки, собі небагато, ледь денце прикрив, Олексієві трохи більше. Пояснив – не тому, що жаба дусить, а щоб координацію не втратити, якщо раптом термінова операція трапиться, і проголосив тост за здоров'я молодих. От що він завжди вмів, то це програвати гідно. А наостанок, проводжаючи Олексія, сказав:
— Ти там, Льошко, той во… обережніше! Через окопи не плигай. І повертайся живий  та здоровий.
— Авжеж! – вишкірив Олексій всі свої тридцять два зуби. – Мені, Іване, тепер є для кого жити!

***

Одружилися перед Новим роком, швидко, без зайвої помпи. Він, вона, батьки і Свєтка з Данькою у якості свідків. Для Аделіни відео на телефон зняли. Десять днів не розлучалися ні вдень, ні вночі. Їздили разом по інстанціях, міняли облікові дані, нові довідки і свідотства добували. Ніколи в житті Уляна не припускала, що щастя може складатися з подібних речей. Виявилось – може. А одинадцятого січня вже й проводжала чоловіка на війну.
Стояли на вокзалі, за руки трималися. Кортіло обійнятися, але поряд Світлана з Данькою були.
— Ти, Льошо, пиши частіше, всяк раз як зможеш, – просила Уляна. – Або хоч  смайли надсилай, якщо писати не виходить. Головне, не зникай. Будь яким чином давай ся чути.
— Дзвонитиму всяк раз як з наряду повертатимусь, – пообіцяв Олексій. –  Поки я в наряді, не переймайся, там завжди повна тиша. На відпочинку  писатиму щодня, і тобі, і Аделіні. Не хвилюйся за мене, Уляшко. У нас з Аделіною ще корабель піратський недомальований  – “Арабелла”. Повернуся, домалюємо.
Авжеж. “Арабелла” то святе! Хіба війна може стати на заваді? 
Не втрималась, обійняла його на очах у всіх:
— Люблю тебе, Льошко…
— І я тебе, Уляшко.

***

І потягнулися дні. І знов –  робота, турбота про дітей, відсутність рішення про опіку,  хвилювання за Аделінчине здоров’я і постійне очікування зв'язку з Олексієм. 
Це дивно, але на фоні загального пригнічення будь яку радість, навіть найменшу, Уляна стала відчувати надзвичайно гостро. Дзвінок від Льошки – і вона весь день літає, як на крилах. “Відмінно” у Даньки на екзамені, і вона ледь не співає. Що вже казати про результати Аделінчиного обстеження! Коли Іван Миколайович повідомив, що все у дитини добре і на місці оперативного втручання утворився кістковий мозоль, вона ледь до стелі не стрибала. І Замойського поцілувала, і Ірину, без якої в кабінет завідуючого тепер не заходила. І, звичайно ж, Олексію відразу кинулася писати.
А той день, коли вона нарешті отримала дозвіл на опікунство, видався їй найщасливішим у житті!
— Ну от, донечко! Нарешті! Тепер я офіційно твоя прийомна мама, – поспішила вона поділитися новиною.
А у відповідь почула:
— Ніяка ти  не прийомна. Просто мама. А дядя Льоша – тато.
Так, Олексій виявився справжнім батьком сімейства. Турботу його Уляна відчувала навіть на відстані. В усякому разі за підробітком своїм вона більше не шкодувала. Їй тепер вистачало і на пальне для машини, і на ліки для Аделіни, і на  все інше, в чому виникала потреба. Натомість вона розділила зі Світланою турботу про Олексія. От тоді і зрозуміла, що комфорт і безпека воїна значною частиною залежать від його родини, бо в окопі хлопцям далеко не завжди вдається подбати про себе.
Дякувати Господу і Новій пошті, їй вдавалося вчасно поставляти Льошці і чистий відремонтований одяг, і ліки, і смаколики домашні і навіть цигарки. Сам Олексій до тютюнопаління схильний не був, але цигарки просив постійно. Для побратимів.
Без втрат на війні, звичайно, не обійшлося. Одного дня Льошка повідомив, що залишився практично без нічого – ворожий фугас залетів у бліндаж і знищив  всі його речі. Одяг-взуття залишилися лише ті, що на ньому, а решта все, включаючи рюкзак, спальник і бронежилет, згоріло.
“Дякую, Господи, що взяв грошима”, – промайнуло в голові  у Уляни, коли вона почула, що в бліндажі в цей час нікого не було.
За кілька днів вона підняла на ноги всіх своїх знайомих. Ті і бронежилет їй допомогли дістати, зайшли такий, як треба аж у Польщі, і спальник. Берці і куртку (чи як там воно зветься?), та й решта все, теж придбали за кордоном. І не аби яке, а якісне, натівського зразку. Гроші на обладунки збирали всім миром. Уляна навіть не сподівалася що так станеться.
Хороші військові речі коштують дорого. Уляна це знала, але грошей на них не мала наміру просити ні в кого, вирішила, що вони, обома родинами, самі впораються.  Подругам лише, Олі та Ірині, розказала, як справи  закрутилися. А ті раптом стали вимагати номер її картки.   
— Ми все одно донатимо на ЗСУ, – сказала Оля, – а так хоч будемо знати на що і для кого гроші пішли.
Після цього рахунок поповнювався кілька днів.
Здебільшого гроші надсилали люди, про яких Уляна ніколи і не чула – це Оля з Ірою підключили своїх знайомих. Довго думала Уляна, що це за Войцехівська Корнелія Орестівна прислала їй сто гривень, аж поки не здогадалася, що пані з аристократичним іменем це їх улюблена санітарка – баба Неля. А останній донат прийшов від Замойського.
— Ото бачать російські недоумки наших воїнів у  натівському одязі, – зітхала Світлана, перепаковуючи посилку, що прийшла з Перемишля, – і верещать на весь світ, що НАТО з ними воює. А ми і самі з ними  впораємося, аби лишень обладунки у наших хлопців файні були і зброї достатньо!
Чи довго протримається в бойових умовах навіть настільки прокачана форма, Уляна не знала, але дуже і дуже сподівалася, що на наступну зиму вона знадобиться Льошці лише як пам’ять про минулу війну.
Щодня молилася за це. За перемогу і за Божий захист над чоловіком та його побратимами. За землю українську, яка стогне під ворогом, і за всіх українців, хто так чи інакше постраждав від війни. Молила Господа, щоб повернувся Льошка цілий і неушкоджений і щоб одужала Аделіна.
Чи має якусь вагу просте людське прохання в порівнянні з тим злом, що накотилося на Україну? Уляна була впевнена, що так. Бо молитов тих – мільйони. І всі про одне і теж – про любов до своєї родини і до своєї землі. А любов переможена бути не може.
Покріпляло її впевненість і те, що Аделінці ставало день у день краще, а від Олексія продовжували регулярно надходити скупі, малоінформативні повідомлення і прикольні картинки переважно з зізнаннями у коханні.