Оновлення 7

Тернопіль готувався до Різдва. Ні, звичайно, про гучне святкування з ілюмінацією на все середмістя під час війни не йшлося, але дух свята неможливо викорінити нічим.

Господині запасалися пшеницею і маком на кутю, ділилися рецептами дванадцяти різдвяних страв із записників своїх бабусь.

Зазвичай Уляна не залишалася осторонь цих приготувань, а от цього року ні про що подібне навіть не думала. Їй на це елементарно не вистачало часу. Кожен вечір вона проводила поряд з Аделіною: навчала її писати, розв’язувати задачі, займалася англійською. Вдень бігала по інстанціях, консультувалася з юристами, а вдома ще ж треба було щось приготувати, щоб Данька голодним не сидів. Він, щоправда, і сам міг про себе подбати — та й про неї, якби треба було, — але вона сама так хотіла: щоб усе було, як вони звикли, щоб син не відчував утиску від того, що в сім’ї з’явилася ще одна дитина.

Святкові приготування Уляна делегувала мамі з татом. Все одно ж вони з сином щороку їдуть на Свят-вечір до них, то чого зайве морочитися, — і повністю віддалася турботі про дітей.

Про Аделіну батьки вже знали. Особливого захоплення від рішення дочки не демонстрували, але й проти не висловлювалися. Мати тільки застерігала:

— Кожна дитина — це великі гроші. Поки в люди її виведеш, стільки всього треба! Чи вистачить тобі, Уляно, заробітку? Ми з батьком сильно підтримати вас не зможемо, на нашу пенсію не надто розженешся. Якби мала ти чоловіка, то й мови б не було, а так… може, подумаєш ще?

Нестачу грошей Уляна вже відчула. На приробіток, яким вона раніше займалася щовечора, тепер не вистачало часу, а витрати збільшилися. Але жінка була впевнена, що це явище тимчасове. От стане Аделіна на ноги — і все налагодиться.

— Впораємось ми, мамо. Я вже все твердо вирішила, — відповідала Уляна.

***

За тиждень до Різдва Олексія виписали.

— А завези-но мене, Уляшко, до файного склепу, — попросив він, сідаючи в машину. — Мушу проставитися Замойському, бо грошей від мене він не візьме, а я ж не якесь там бидло невдячне. Куплю йому коньячину якусь, делікатесів розмаїтих — от і буде подарунок. Незабаром Різдво, то це буде доречно. Він же, бачила, сидить щодня на роботі аж до пізна — де йому по магазинах бігати! Допоможеш вибрати щось смачненьке?

[Примітка автора: склеп - магазин (галицький діалект).]

Заїхали в «Подоляни». Там, у супермаркеті, очі розбіглися. «Коньячину» Льошка вибрав не аби-яку, а французьку, ще й пляшку шампанського прихопив. А делікатеси, цукерки та фрукти — усі, на які Уляна вказала, — узяв у подвійній кількості. Вийшло дві таких нічогеньких собі торби. Для кого друга, Уляна питати постидалася, хоча цікаво було. Однак інтрига трималася недовго.

Розрахувавшись, Льошка простягнув їй той пакет, у якому лежало шампанське:

— Ось, тримай. Це тобі до Різдва.

— Та ти що?! За такі гроші? Чисто здурів! До Різдва ще цілий тиждень, — Уляна не знала, який ще аргумент висунути, щоб пояснити… що саме? Цього вона й сама не знала. Розгубилася.

— Тримай, кажу! Купив уже, щоб двічі не вставати. До того ж із надзвичайно корисливими намірами, — хитро додав він.

— Якими такими намірами? — ошелешено перепитала Уляна.

— Сподіваюсь, у гості мене запросиш.

А вона, наче й не зрозуміла:

— Льоша, ти до нас у будь-який момент зайти можеш, без усякого запрошення. Ми тобі завжди раді, — а всередині щось тремтить так, що аж млосно стає.

— Хм, зрозумів. Гаразд.

Льошка дійсно зрозумів, бо всадив її на сидіння біля водія, а сам сів за кермо. Уляна й не помітила, як дісталися додому.

***

На другому поверсі зупинилися. Уляна поставила свій пакет на сходи і обійняла Олексія. Дивне відчуття. Спокійно так. І розлучитися з ним несила. Хочеться стояти отак, притиснувшись, і ні про що не думати.

— Ми з тобою наче підлітки, ховаємося у під’їзді, — зауважив Олексій. — Ех, якби Свєтки вдома не було, затягнув би тебе до себе, ні на що б не подивився.

Але Світлана була вдома. Крізь двері було добре чути, як вона розмовляє з кимось по телефону.

— Льош, слухай, у мене проблема, — Уляна зважилася перервати романтичний момент, бо муляло їй недосказане.

— Що за проблема? — відгукнувся він миттєво.

— Замойський під’їжджає до мене. Запрошував у гості на вихідні, а я не знаю, як відкараскатися, щоб не образився, бо ж Аделінка… То, може, ти б поговорив з ним? Ну, щоб відчепився…

— От же ж! — напевно, на цьому місці мало б звучати щось зовсім інше. Але Льошка швидко опанував себе.

Відсторонив трохи Уляну, подивився їй в обличчя і раптом видав:

— Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй! До Замойського Івана не ляжей. Бо Іван — така скотина: раз і два — і вже дитина…

[Видозмінені слова відомої галицької весільної пісні «Стрийським парком ми ся здибали з тобов». Хто не чув — послухайте, усміхніться. Примітка автора.]

Улянчин регіт, напевно, чув увесь під’їзд — аж Світлана двері прочинила. Побачила брата й сусідку, спитала, чому не заходять. Олексій сунув їй свій пакет, попередив, щоб не чіпала нічого, бо то могорич для Замойського, і сказав, що в нього до Уляни ще є справи.

А Уляна стояла й думала: він сказав «кохана». Пожартував?

Щойно Світлана зачинила двері, Олексій повернувся до попередньої розмови:

— Поговорю я з ним, Уляшко, не переймайся.

Вона знов обійняла його, але тепер, чомусь, цього виявилося мало. А обличчя Олексієве так близько… і губи біля її губ… і туман в голові…

Вгорі грюкнули двері, клацнув замок — і, на ходу застібаючи куртку, по сходах злетів Данька. Уляна та Олексій ледь встигли розімкнути обійми.

— Мам, дядь Льоша, привіт! — Данька боком оминув їх на вузьких сходах і помчав униз. — Я до хлопців у гуртожиток!

Уляна ще й рота не встигла розкрити, як Олексій нагадав:

— Комендантська година!