Оновлення 7

 Тернопіль готувався до Різдва. Ні, звичайно, про гучне святкування і ілюмінацію на все середмістя під час війни не йшлося, але дух свята неможливо викорінити нічим.
Хазяйки запасалися пшеницею і маком на кутю, ділилися рецептами дванадцяти різдвяних страв із записників своїх бабусь.
Зазвичай Уляна не залишалася в стороні від цих приготувань, а от цього року ні про що подібне навіть не думала. Їй на це елементарно не вистачало часу. Кожен вечір вона проводила поряд з Аделіною. Навчала її писати, розв’язувати задачі,   займалася англійською. Вдень бігала по інстанціях, консультувалася з юристами, а вдома ще ж треба було щось приготувати, щоб Данька голодним не сидів. Він, щоправда і сам міг про себе подбати, та й про неї, якби треба було, але вона сама так хотіла – щоб все було, як вони звикли, щоб не відчував син утиску від того, що в сім’ї з’явилася ще одна дитина.  Святкові приготування Уляна делегувала мамі з татом. Все одно  ж вони з сином щороку їдуть на  Свят-вечір до них, то чого зайве морочитися, і повністю віддалася турботі про дітей.
Про Аделіну батьки  вже знали. Особливого захоплення від рішення дочки не демонстрували, але і проти не висловлювалися. Мати тільки застерігала:
—   Кожна дитина це великі гроші. Поки в люди її виведеш, стільки всього треба! Чи вистачить, тобі, Уляно, заробітку? Ми з батьком сильно підтримати вас не зможемо, на нашу пенсію не надто розженешся. Якби мала ти чоловіка, то і мови б не було, а так… може подумаєш ще?
Нестачу грошей Уляна вже відчула. На приробіток, яким вона раніше займалася щовечора, тепер не вистачало часу, а витрати збільшилися. Але жінка була впевнена, що це явище тимчасове. От стане Аделіна на ноги, і все налагодиться.
—   Впораємось ми, мамо. Я вже все твердо вирішила, –   відповідала Уляна. 

***

За тиждень до Різдві Олексія виписали.
—   А завези-но мене, Уляшко, до файного склепу [магазину], –   попросив він, сідаючи в машину.–   Мушу проставитися Замойському, бо грошей від мене він не візьме, а я ж не якесь там бидло невдячне. Куплю йому коньячину якусь, делікатесів розмаїтих, от і буде подарунок. Незабаром Різдво, то це буде доречно. Він же, бачила? сидить щодня на роботі аж до пізна, де йому по магазинах бігати! Допоможеш вибрати щось смачненьке?
Заїхали в “Подоляни” [торгово розважальний комплекс]. Там, в супермаркеті, очі розбіглися. “Коньячину” Льошка вибрав не аби-яку, а французьку, ще й пляшку шампанського прихопив. А делікатеси, цукерки і фрукти, всі, на які Уляна вказала, – в подвійній кількості взяв. Вийшло дві таких нічогеньких собі торби. Для кого друга, Уляна питати постидалася, хоча цікаво було. Однак інтрига трималася не довго. Розрахувавшись, Льошка простягнув їй той пакет, в якому лежало шампанське:
—   Ось, тримай, це тобі до Різдва.
—   Та ти що?! За такі гроші? Чисто здурів! До Різдва ще цілий тиждень, –   Уляна не знала який ще аргумент висунути, щоб пояснити… Що саме? Цього вона теж не знала. Розгубилася.
—   Тримай кажу! Купив вже, щоб двічі не вставати. До того ж з надзвичайно корисливими намірами,–   хитро додав він.
—   Якими такими намірами? –   ошелешено перепитала Уляна.
—   Сподіваюсь, у гості мене запросиш.
А вона, наче і не зрозуміла:
—   Льоша, ти до нас в любий момент зайти можеш, без всякого запрошення, ми тобі завжди раді,–   а всередині щось тремтить так, що аж млосно стає.
—   Хм, зрозумів. Гаразд.
Льошка дійсно зрозумів, бо всадив її на сидіння біля водія, а сам всівся за руль. Уляна й не помітила як дісталися до дому.
На другому поверсі зупинилися. Уляна поставила свій пакет на сходи, і обійняла Олексія.  Дивне відчуття. Спокійно так. І розлучитися з ним несила. Хочеться стояти отак, притиснувшись, і ні про що не думати.
—   Ми з тобою наче підлітки, ховаємося у під’їзді, –   зауважив Олексій. –   Ех, якби Свєтки вдома не було, затягнув би тебе до себе, ні на що б не подивився.
Але Світлана була вдома. Крізь двері  було добре чути як вона розмовляє з кимось по телефону.
—   Льош, слухай, у мене проблема, –   Уляна зважилася перервати романтичний момент, бо муляло їй недосказане.
—   Що за проблема? –   відгукнувся він миттєво.
—   Замойський підїжджає до мене. Запрошував у гості на вихідні, а я не знаю як відкараскатися, щоб не образився, бо ж Аделінка! То може ти б поговорив з ним? Ну, щоб відчепився…
—   От же ж! –   напевно на цьому місці мало  звучати щось зовсім інше. Але Льошка швидко опанував себе.
Відсторонив трохи Уляну, подивився їй в лице і раптом видав:
—   Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй! До Замойського Івана не ляжей. Бо Іван така скотина –   раз і два, і вже дитина... [Трохи видозмінені слова відомої галичанської весільної пісні “Стрийським парком ми ся здибали з тобов”. Хто не знає, послухайте, усміхніться.]
Улянчин регіт, напевно, чув весь під'їзд, аж Світлана двері прочинила. Побачила брата і сусідку, спитала чому не заходять. Олексій сунув їй свій пакет, попередив, щоб не чіпала нічого, бо то могорич для Замойського, і сказав, що у нього до Уляни ще є справи.  А Уляна стояла, і думала: він сказав “кохана”. Пожартував?
Як тільки Світлана зачинила двері, Олексій повернувся до попередньої розмови:
—   Поговорю я з ним, Уляшко, не переймайся.
Знов обійняла його, але тепер, чомусь, цього виявилося  мало. А обличчя Олексієве так близько… і губи біля її губ… і туман в голові…
Вгорі грюкнули двері, клацнув замок і, на ходу застібаючи куртку, по сходах злетів Данька. Уляна і Олексій ледь встигли розімкнути обійми.
—   Мам, дядь Льоша, привіт! –   Данька боком оминув їх на вузьких сходах і помчав вниз.–   Я до хлопців у гуртожиток!
Уляна ще й рота не встигла розкрити, як Олексій нагадав:
—   Комендантська година!
—   Встигну! –   це вони почули вже з вулиці.
От завжди Уляна знала, що розумові здібності у Льошки вищі ніж у неї. Бо він перший зміркував:
—   Уляшко, у нас на кілька годин є вільна хата! Я в правильному напрямку  метикую?
—   Пішли! –   просто сказала вона, витягуючи з кишені ключі.