Оновлення 6

Від того дня Уляна відвідувала в лікарні обох –  Аделіну і Олексія. Кілька разів вони поверталися додому разом зі Світланою, яка теж приходила до брата.
І чого це стільки років жили поруч і майже не спілкувалися? Адже Свєтка цілком адекватною виявилася і зовсім не пихатою, як вважалося в дитинстві.   Коли дізналася про Аделінку, принесла  цілу купу шикарного дівчачого одягу. Сказала, що її внучка  з того виросла, а деякі речі і надіти не встигла, тож Уляна нехай носом не крутить, а візьме для своєї дитини. І що дається то від щирого серця. Уляна взяла і подякувала, також від щирого серця.
Так минув тиждень. Аделіну давно вже перевели назад у відділення, Олексія прооперували і пообіцяли, що незабаром випишуть. І от, одного чудового дня Уляна застала свого сусіда в палаті у дівчинки. І не просто в гостях, а на сусідній койці.
— Отак, Уляшко, –  сказав він замість привітання, коли вона здивовано зупинилася в дверях. –  Дав мені Замойський сьогодні копняка під зад і відправив на денний стаціонар. Сказав місце в палаті для справжніх поранених потрібне. От я і чекаю на тебе,  бо Свєтка працює нині аж до ночі і забрати мене не зможе. А куди я на милицях з тими клунками? –  в кутку стояли два пакети з його речами. –   Доведеться тобі зі мною вошкатися. Мав би твій номер, заздалегідь попередив би, а так, вже вибач за сюрприз.
— Давно чекаєш?
— Та з обіду. Старша дозволила тут трохи пожити, то ми з Аделіною познайомились. Не чужі все ж таки, сусіди, майже родичі.  
Що вони з Аделіною порозумілися, видно було відразу. На пересувному столику у дівчинки лежала намальована піратська карта яку вона розфарбовувала кольоровими олівцями, а з Олексієва смартфона лунала “Одіссея капітана Блада”.

***

Звичайно ж залишити старого друга без допомоги Уляна не могла –  щоранку, виходячи з дому, стукала у тридцять дев’яту квартиру і підвозила Олексія до лікарні, хоча на роботу їй було зовсім в інший бік. По дорозі встигали обсудити і його лікування, і Улянчині справи з опікунством і потреби Аделіни.  
Уляна скаржилася на бюрократів у високих кабінетах, що не кують і не мелють (бо це ж не їхня дитина чекає на маму у лікарні!), а вимагають все нових і нових довідок, посвідчень, перевірок і ще невідомо чого. Олексій уважно слухав. Зауважив лише один раз, що було б напевно легше, якби вона була заміжня –  в повну сім’ю дитину швидше б віддали. Але вона так  зиркнула  на нього, що він відразу прикусив язика. Його особисті  справи йшли добре. Милиці залишилися в минулому, тепер він ходив, спираючись на тростину, але і її сподівався незабаром передати у спадок комусь з Іванових пацієнтів. І Аделіна потихеньку одужувала. Койка на денному стаціонарі залишалася закріпленою за Олексієм, тож він бачився з Аделіною кожного робочого дня. 
Напередодні дня Святого Миколая Уляна принесла донечці ялинку, невеличку, щоб на сейфі помістилася. В палаті відразу утворився святковий настрій. Занести вночі подарунки вона попросила  санітарку, буркотливу бабу Нелю, що чергувала в цю добу. У відповідь  змушена була вислухати цілу лекцію, про те, що такі коробки під подушку не запхаєш, а саме там діти шукають дари від Миколая, і що сучасна молодь хоче все переінакшити по-своєму, а так не довго і будь-яку хорошу традицію забути. Однак коробки санітарка взяла і пообіцяла, що занесе над ранок. 

А вранці Уляні зателефонували:
— Мамо, мамо, до мене Миколай  приходив! –  почула вона збуджений Аделінчин голос. –  Біля ялинки подарунки поклав, так багато! Ще й шоколадку під подушку!
Шоколадку? В подарунках не було нічого їстівного. Невже баба Неля сама?..
А Аделіна, між тим, продовжувала ділитися, захлинаючись від щасливого збудження:
— А дядя Льоша  його на вулиці зустрів, то він для мене смартфон передав. І там відразу  твій номер був, щоб подзвонити. Все, як я просила! А я ж бо думала: нізащо не принесе!
Господи! Смартфон з номером мами! Так ось чого саме чекала Аделіна від Миколая! І як вона не здогадалася? Оля ж малюнок показувала! 
Звідки Олексій про те дізнався, Уляна і гадки не мала, але була настільки вдячна йому, що готова була розцілувати.
Дівчинка ніби відчула її думки і запевнила:
— Це точно Миколай, а не дядя Льоша  сам купив. Бо він твого номеру не знає!
Авжеж, не знав колись, допоки вона сама не сказала йому!
Ввечері, не змовляючись, в палаті у дівчинки зібралися всі зацікавлені особи. Уляна приїхала, як завжди, Олексій затримався після процедур і Данило забіг, як сказав, з якоїсь відпрацьовки. Коли він встиг  пару прогуляти, Уляна не знала, не хворів, буцімто, а за іншим хіба прослідкуєш?
Посиділи добре, в житті у Уляни не було такого чудового свята Миколая, а потім поїхали додому. І лише тоді згасло світло в кабінеті Івана Миколайовича Замойського, що розташовувався через стінку з кабінетом старшої сестри. 

*** 

Прикро було Замойському. Сподобалась йому ця жінка зі сталевим характером! Він навіть, чи не вперше за багато років, замислився про повторний шлюб. Її бажання взяти під опіку дитину дуже імпонувало йому, бо дітей він любив, а от з вагітністю, пологами і пелюшками возитися часу не мав. А ще ж і красива, і освічена виявилась, і за віком йому підходила набагато більше, ніж місцеві незаміжні медсестри. Та й скромність  її справила враження – інших вмовляти не доводилось.
Вирішив, якщо дасть їй спокій на деякий час, вона швидше поступиться. Аж тут з’явився той проклятущий Волинець! Харизматичний чортяка! Знов обійшов його. Вже вкотре! І  в юності на змаганнях завжди попереду був, і дівчат у себе без жодних зусиль закохував. А сам же і рудий, і конопатий, і не високий зовсім, і освіти має з гулькин ніс. А зараз ще й голий-босий до того, бо всі свої здобутки втратив. 
Ні, жодної ненависті Іван Миколайович до старого друга не відчував, бо сам в житті влаштувався непогано і навіть в спорті, зрештою, обігнав Олексія – коли той в армію пішов, здобув собі кілька золотих медалей на міжобласних змаганнях,  але дивувався і трохи заздрив його щасливості та легкій вдачі.
Іван бачив як Уляна підвозить щоранку Олексія до лікарні і думав: невже ночують разом? Злився трохи, бо йому ж відмовила, казала, що до такого не звикла!  Але вирішив гарячку не пороти. Натомість всіх зусиль доклав, щоб поставити Льошку на ноги. Бо одужає він і поїде, а Уляна залишиться. А там –  війна, і невідомо як складеться.