Оновлення 5

За вечерею сиділи мало не до рання. Все життя своє одне одному переказували.
Повідав Льошка, що овдовів ще у двадцятому році: жінка його від ковіду померла, за тиждень згоріла, лікарі нічого вдіяти не змогли. А дочка ще до пандемії заміж вийшла за американця і мешкає тепер в Мілуокі. Двох внуків йому народила, от тільки бачив він їх виключно по відео.

— Бізнес у мене був. Хороший, стабільний, меблі нестандартні на замовлення робили, троє хлопців зі мною працювали, та все коту під хвіст пішло! Спочатку через ковід замовлень поменшало, а потім я в шоці був — враз сім’ї не стало, не було для кого заробляти.

Про “шоковий” свій стан Олексій згадувати не любив, не було там чим пишатися. Добре хоч тривало те помутніння недовго і в алкогольну залежність не переросло.

— Та хлопці і без мене на плаву втрималися. Потім я оговтався, нові ідеї з’явилися, почали потроху розкручуватися, а тут — війна! Зачинили ми майстерню і подалися у військо. Я ж у морській піхоті служив, досвід мав. Туди мене, зрозуміло, не взяли — п’ятдесят років не двадцять, а от для артилерії визнали цілком придатним. Відправили на навчання, а потім на Південний фронт. У Миколаїв я зміг заїхати аж восени, коли Херсон звільнили. От тоді і побачив… У склад наш, де майстерня була, ракета прилетіла — певно, думали свинособаки, що «Хаймерс» я там тримаю. Нічого не залишилося — ні обладнання, ні матеріалів. Добре хоч бусик я хлопцям віддав у тероборону ще в перші дні… А в квартирі три вікна з чотирьох іншим вибухом винесло. Приїхав, дивлюсь — вікна ДСПешками заколочені. Мерія подбала, дякую. Уламки з хати цілий день вигрібав. А як сталося оце, — Олексій кивнув на милиці, що стояли в кутку, — не схотів я на відновлення додому повертатися, у ту пустку. Тут хоч Свєтка є, рідна людина, і Іван може чимось зарадить.

І Уляна розказала своє. Не про колишнього чоловіка (най його качка копне!), а про Аделінку. Що буде оперувати її той самий Замойський і що вирішили вони з Данькою взяти дівчинку у свою сім’ю. Удочерити її поки що не дозволяється, а от під опіку взяти — цілком можливо. То вона вже й документи збирає.

Олексій.

***

На ранок у лікарню поїхали разом з Олексієм. Уляна на цей день відпросилася з роботи — там уже всі знали про Аделіну і відпустили без нарікань. Дороги до того часу встигли посипати, тож повезла Уляна гостя сама, на своїй старенькій «Шкоді».

Операцію Аделінчину було призначено на одинадцяту годину, але анестезіолог, викликаний з дитячої лікарні, прийшов раніше. Зайшов у палату, почав розпитувати про попередні операції і чи немає у дитини на щось алергії. Здивувався, коли почув, що Уляна не рідна мати, а майбутня опікунка, але нічого не сказав — пішов шукати потрібне в історії хвороби. А потім і Ольга Іванівна нагодилася, і Ірина Денисівна зайшла. Тож коли баба Неля підвезла каталку, щоб їхати в операційну, біля Аделіни зібралася чимала група підтримки.

— Тримайте за мене кулачки, — попросила дівчинка.

— Та толку з тих твоїх кулачків! — пхиркнула санітарка. — От ми поїдемо, а вони нехай моляться. Бо ніщо так не сприяє одужанню, як добра і щира молитва!

Уляна допомогла немолодій жінці перекласти дівчинку на каталку, вкрила ковдрою і поцілувала в щічку:

— Щасти тобі, донечко. Я чекатиму тут до кінця операції.

А коли каталка в’їхала у ліфт, повернулася до подруг:

— Нумо, дівчата, давайте разом! Бо ж не дарма сказано: де двоє чи троє зберуться в ім’я Моє, там Я серед них!

— Отче наш, що єси на Небесах… — три жіночі голоси злилися в один.

***

Операція тривала довго. За цей час Уляна встигла і з Іриною побалакати, і про Олексієві справи дізнатися.
Оглянув його Замойський ще зранку і поклав до себе у відділення на вільну койку. Сказав, що без операції в даному випадку жодним чином не обійдеться. Сварив недобрими словами тих, хто не зробив необхідного втручання відразу, і пообіцяв, що прооперує якомога швидше, а вже за місяць з ногою у Олексія все буде гаразд.

А Ірина розповіла подрузі багато цікавого. Насамперед — про свого завідувача.

— Цікавився Замойський тобою. Розпитував, хто така, звідки знаю тебе, де працюєш. Як почув, що розлучена, — ледь не облизувався, наче кіт на сметану. Видно, припала ти йому до душі. Ти, Улясю, не відштовхуй його: чоловік він не поганий. Забезпечений. Бабів трохи занадто любить, але тобі ж не одружуватися з ним! Знову ж таки — здоровий, санітарну книжку має, у мене в сейфі он лежить, можу показати.

— А навіщо він мені, якщо не одружуватися? — запитала Уляна.

— Та хоч для здоров’я!

— Не вмію я так, Ірино. І не хочу. Мені для здоров’я сім’я потрібна.

Ще Ірина порадила подрузі віддячити анестезіологу. Так, мовляв, усі роблять, тож Уляна заздалегідь припасла для нього подяку.

— Після операції він все одно повернеться у відділ, в історії запис зробити, то ти й підійди до нього з конвертом, — навчала подруга. — Він тобі про стан дитини розкаже, ще й добра побажає, а воно, знаєш, як важливо! Якщо ніхто в твій бік не плюне, то й післяопераційний період пройде гладко.

Так Уляна і зробила. Тільки-но побачила, що дитячий лікар йде коридором, кинулася до нього.
— Все у нас гаразд, не хвилюйтеся, — сказав він, усміхаючись. — Про операцію вам Іван Миколайович розкаже, але, здається, і у нього все вийшло. Я попросив у тутешній реанімації, щоб за дитиною в першу добу придивилися, знеболювальне їм розписав. Так що, сподіваюся, все буде добре.

— Дякую вам!

Уляна простягнула лікарю конверт, але він подивився суворо:

— Заберіть! Вам самій знадобиться. Ви ж забираєте дівчинку!

— Але ж… без подяки не годиться…

— Я за вбитих і скалічених дітей всю тую московщину розірвати готовий, — раптом поділився анестезіолог, — а ви кажете — не годиться!