Оновлення 5

За вечерею сиділи мало не до рання. Все життя своє одне одному переказували.
Повідав Льошка, що овдовів ще в двадцятому році, жінка його від ковіду померла, за тиждень згоріла, лікарі нічого вдіяти не змогли. А дочка ще до пандемії заміж вийшла за американця і мешкає тепер в Мілуокі. Двох внуків йому народила, от тільки бачив він їх виключно по відео. 

— Бізнес у мене був. Хороший, стабільний, меблі нестандартні на замовлення робили, троє хлопців зі мною працювали, та все коту під хвіст пішло! Спочатку через ковід замовлень поменшало, а потім я в шоці був – враз сім’ї не стало, не було для кого заробляти.
Про “шоковий” свій стан Олексій згадувати не любив, не було там чим пишатися. Добре хоч тривало те помутніння недовго і в алкогольну залежність не переросло.
— Та хлопці і без мене на плаву утрималися. Потім  я оговтався, нові ідеї з’явилися, почали потроху розкручуватися, а тут війна! Зачинили ми майстерню і подалися у військо. Я ж у морській піхоті служив, досвід мав. Туди  мене, зрозуміло, не взяли – п’ятдесят років не двадцять, а от для артилерії визнали цілком придатним. Відправили на навчання, а потім на Південний фронт. В Миколаїв  я зміг заїхати аж восени, коли Херсон  звільнили. От тоді і побачив… У склад наш, де майстерня була, ракета прилетіла, певно думали свинособаки, що Хаймерс я там тримаю. Нічого не залишилося, ні обладнання, ні матеріалів. Добре хоч бусик я хлопцям віддав в тероборону ще в перші дні… А в квартирі три вікна з чотирьох іншим вибухом винесло. Приїхав, дивлюсь, вікна дееспешками заколочені. Мерія подбала, дякую. Уламки з хати цілий день вигрібав. А як сталося оце, – Олексій кивнув на свої милиці, що стояли в кутку,  – не схотів я на відновлення додому повертатися, у ту пустку. Тут хоч Свєтка є, рідна людина, і Іван може чимось зарадить.
І Уляна розказала своє. Не про колишнього чоловіка (най його качка копне!), а про Аделінку. Що буде оперувати її той самий Замойський і що вирішили вони з Данькою взяти дівчинку у свою сім’ю. Удочерити її не дозволяється поки що, а от під опіку взяти – цілком можливо. То вона вже і документи збирає.

***

На ранок в лікарню поїхали разом з Олексієм. Уляна на цей день відпросилася з роботи – там вже всі знали про Аделіну і відпустили без нарікань. Дороги до цього часу встигли посипати, тож повезла Уляна гостя сама, на своїй старенькій Шкоді.
Операцію Аделінчину було призначено на одинадцяту годину, але анестезіолог, викликаний з дитячої лікарні, прийшов раніше. Зайшов в палату, почав розпитувати про попередні операції і чи немає у дитини на щось алергії. Здивувався коли почув, що Уляна не рідна мати, а майбутня опікунша, але нічого не сказав, пішов шукати те, що його цікавило, в історії хвороби. А потім і Ольга Іванівна нагодилась, і Ірина Денисівна зайшла. Тож коли баба Неля підвезла каталку, щоб їхати в операційну, біля Аделіни зібралася чимала група підтримки.
— Тримайте за мене кулачки, – попросила дівчинка.
— Та толку з тих твоїх кулачків! – пхиркнула санітарка. – От ми поїдемо, а вони нехай моляться. Бо ніщо так не сприяє одужанню як добра і щира молитва!
Уляна допомогла немолодій жінці перекласти дівчинку на каталку, вкрила ковдрою і поцілувала в щічку:
— Щасти тобі, донечко. Я чекатиму тут до кінця операції.
А коли каталка в’їхала у ліфт, повернулася до подруг:
— Нумо, дівчата, давайте разом! Бо ж не дарма сказано: де двоє чи троє зберуться в ім’я Моє, там Я серед них!
— Отче наш, що єси на Небесах… – три жіночі голоси злились в один.

***

Операція тривала довго. За цей час Уляна встигла і з Іриною побалакати, і про Олексієві справи дізнатися.
Оглянув його Замойський ще зранку і поклав до себе у відділення на вільну койку. Сказав, що без операції в даному випадку жодним чином не обійдеться. Сварив недобрими словами тих, хто не зробив необхідного втручання відразу, і пообіцяв, що прооперує якомога швидше, а вже за місяць з ногою у Олексія все буде гаразд. 
А Ірина розповіла подрузі багато цікавого. Насамперед про свого завідувача.
— Цікавився Замойський тобою. Розпитував хто така, звідки знаю тебе, де працюєш. Як почув, що розлучена, ледь не облизувався, наче кіт на сметану. Видно припала ти йому до душі. Ти, Улясю, не відштовхуй його, чоловік він не поганий. Забезпечений. Бабів трохи занадто любить, але тобі ж не одружуватися з ним! Знову ж таки, здоровий, санітарну книжку має, у мене в сейфі-он лежить,  можу показати.
— А навіщо він мені, якщо не одружуватися? – запитала Уляна.
— Та хоч для здоров’я!
— Не вмію я так, Ірино. І не хочу. Мені для здоров’я сім’я потрібна.
Ще Ірина порадила подрузі віддячити анестезіологу. Так, мовляв, усі роблять, тож Уляна заздалегідь припасла для нього подяку.
— Після операції він все одно повернеться у відділ, в історії запис зробити, то ти і підійди до нього з конвертом, – навчала подруга. – Він тобі про стан дитини розкаже, ще й добра побажає, а воно знаєш як важливо! Якщо ніхто в твій бік не плюне, то і післяопераційний період пройде гладко.
Так Уляна і зробила. Тільки побачила, що дитячий лікар йде по коридору, кинулася до нього.
— Все у нас гаразд, не хвилюйтеся, – сказав він, усміхаючись. Про операцію вам Іван Миколайович розкаже, але, здається, і у нього все вийшло. Я попросив у тутешній реанімації, щоб за дитиною в першу добу придивилися, знеболююче їм розписав. Так що, сподіваюсь, все буде добре.
— Дякую вам!
Уляна простягнула лікарю конверт, але він подивився суворо:
— Заберіть! Вам самій знадобиться. Ви ж забираєте дівчинку!
— Але ж… без подяки не годиться…
— Я за вбитих і скалічених дітей всю тую московщину розірвати готовий, – раптом поділився анестезіолог, – а ви кажете не годиться!
Уляна присоромлено заховала конверт у кишеню і ще раз подякувала.
З Замойським вона теж поговорила. Він підтвердив, що операція пройшла добре, але про справжній успіх можна буде говорити лише через кілька тижнів, коли почне утворюватися кістковий мозоль.
В реанімацію Уляну не пустили, сказали, що з Аделіною все гаразд і звеліли приходити коли дитину повернуть у відділення.