Оновлення 4

Минали дні. Уляна збирала документи і щовечора, обов’язково, відвідувала Аделінку.

Ох, якби хто знав, як непросто виявилося під час війни не те що всиновити дитину, а хоча б узяти під опіку! Ускладнення й перепони виникали на кожному кроці. Добрі люди казали, що знадобиться не менше ніж пів року, щоб усе владнати, або ж треба чимось «прискорити» процес. Прискорювати в Уляни не було чим, тож вона вирішила запастися терпінням. Все одно раніше ніж за пів року Аделіну додому не відпустять, а за цей час і чинуші дозріють — жодна справа незавершеною надто довго залишатися не може.

У лікарів справи рухалися значно жвавіше — наприкінці листопада Іван Миколайович нарешті визначився з датою операції. Призначили її на найближчий четвер.

Уляна заздалегідь розпитала Ірину про майбутнє втручання, а в середу й до самого Замойського зайшла.

Той спочатку не надто прагнув щось пояснювати, особливо коли почув, що Уляна збирається взяти Аделіну під опіку. Сказав лише, що операція експериментальна, для дітей ніколи не проводилася, за результат він ручатися не може і якщо вона сподівається одержати з його рук повністю здорову дитину, то нехай не поспішає або взагалі пошукає собі іншу.

— А це вже не ваша справа, — відрізала Уляна, дивлячись просто в очі Замойському. Не звикла вона залишати закиди у свій бік без відповіді. — Я заберу Аделіну, навіть якщо ви не впораєтеся!

Як не дивно, завідувач не образився, навпаки — усміхнувся, всівся зручніше і став докладно розповідати про операцію.

Розповів, що візьме зі здорової ноги шматочок кістки й вставить його у скалічену — туди, де цього шматочка не вистачає.

— Якщо імплант приживеться, утвориться кістковий мозоль, який повністю закриє дефект. На другій ніжці кістка також заросте. Коли все загоїться, Аделіна зможе стояти. Після цього їй знадобиться складна й тривала реабілітація, бо м’язи у неї теж усі потрощені, але зрештою, я сподіваюся, вона зможе ходити.

Уляна уважно слухала.

— Медицина — наука неточна, ускладнення можуть трапитися будь-коли, тому ми й не даємо стовідсоткових гарантій. Але я зроблю все, що від мене залежить, — запевнив лікар.

А наостанок вразив запрошенням:

— А чи не погодилися б ви випити зі мною кави у мене вдома, скажімо, в суботу чи неділю?

Уляна знала, що Замойський давно розлучений. Ірина розповідала, що запрошеннями на каву він не обійшов жодну незаміжню медсестру у відділенні, але не сподівалася, що і до неї він стане залицятися. Він, звісно, симпатичний, але чи до побачень їй зараз?

— Я не можу, — перелякано відповіла вона. — У мене ж діти, батьки приїжджають по вихідних… Та й не знаю я вас!

— От і познайомимось, — спробував він умовити її. — Чи не подобаюсь зовсім?

— Чому ж, — Уляна знітилася, — ви гарний чоловік, але не звикла я до такого!

І раптом злякалася:
— Чи без того оперувати не будете?

Він досадливо скривився:
— Ну що ви за людина така? Колючка, а не жіночка! Бачу, не на часі моє запрошення зараз. Але я готовий почекати. Поговоримо про це пізніше, коли ви заспокоїтеся щодо дитини.

Уляна відчула таке полегшення і таку вдячність до нього, що навіть словами виразити не змогла, але він, безумовно, побачив усе в неї на обличчі. На тому й розійшлися.

Замойський.

***

У цей вечір Уляна затрималася біля Аделінки, адже на ранок дитину чекало неабияке випробування, а коли вийшла нарешті з лікарні — побачила сюрприз. Неприємний.

В повітрі відчувався мороз. Мжичка, яка сіяла з неба протягом дня, припинилася і осіла на асфальті блискучою глазур’ю. Ожеледиця подібного роду в Тернополі не рідкість. Вона завжди виникає раптово і має в народі специфічну назву, бо надзвичайно ускладнює пересування містом. Громадський транспорт у такі дні зупиняється, а перехожим інколи доводиться чи не рачки долати численні спуски та підйоми на вулицях. Таксисти ховаються або вимагають таку плату, що в голові не вкладається. Міський травмпункт у такі дні працює з перегрузкою. Опинитися поза домом в подібній ситуації, ще й у темний час доби, ніхто з тернополян не бажає.

Сьогодні Уляна була без машини, за що подякувала Господу. Тож попередила Даньку, що затримується, і вирушила додому пішки. І не так уже далеко було йти, а добиралася майже півтори години. Поки дісталася до під’їзду, двічі впала, хоч була у зовсім не слизьких кросівках. Двері відчиняла з полегкістю, а по сходах злітала пташкою.

Аж раптом почула сердитий чоловічий голос, який вичитував комусь у телефон:

— І як ти собі це уявляєш? Ти бачила, який сракопад на вулиці? Сама приїхати не можеш, а мене кудись кличеш? Ти розумієш, що я на милицях?.. Богу дякувати, хлопці підвезли до самого під’їзду!.. Та вже поїхали…

Цей голос Уляна впізнала б серед мільйонів, хоча зараз здавалося, він належить зовсім незнайомій людині — немолодому воїну з зарослим бородою обличчям.

— Льошка! Волинець! — мимоволі скрикнула вона.

— Чекай, Свєтка, передзвоню, — буркнув той у телефон і подивився на Уляну.

Брови його злетіли кудись на лоба, миттєво зробивши лице знайомим, майже рідним.

— Уляшко! Невже це ти? Ну геть не змінилася!

А в наступну мить вони вже обнімались як старі друзі, якими по суті і були.

Скільки Уляна себе пам’ятала, Волинці мешкали поверхом нижче. Було у них двійко дітей, набагато старших за неї (це їй так тоді здавалося) — Світлана і Олексій. Свєтка на мілкоту, до якої належала Уляна, ніколи уваги не звертала; вона була ще старшою за Льошку, і у дворі всі дітлахи вважали її пихатою і зарозумілою. А от Льошка залюбки бавився з молодшими, весь час затівав щось цікаве: то ляльковий театр влаштує просто у дворі, то книжку читає всім про капітана Блада. А коли навчив їх у «підкидного дурня» грати, вони всім двором різалися в карти чи не місяць.