Оновлення 3

Наступного дня, після роботи, Уляна заходила в імпровізовану палату в кінці коридору. Вона знала, що її підопічна — дівчинка дев’яти років, і дуже хвилювалася з цього приводу. Чи сподобається вона дитині? Це з малюками просто — вони люблять усіх, хто любить їх, а тут майже підліток. Хтозна, як поставиться до чужої людини?

— Привіт! Ти Аделіна? А я Уляна, волонтерка. Прийшла з тобою познайомитися.

Сині очі дивляться допитливо, насторожено, наче й не дитині належать, а дорослій жінці з неабияким життєвим досвідом.

— Гаразд, я не проти. Добрий вечір. А по батькові вас як?

— А не треба по батькові. Хочу залишатися молодою і з тобою подружитися.

— Та ви і так буцімто не стара… — дівчинка окинула її прискіпливим оком.

Щодо дружби нічого не сказала. Обережна, довіру такої завоювати не просто.

— Дякую, — посміхнулася Уляна. — У тебе дуже гарне ім’я.

— Це мама мене так назвала, — відразу поділилася Аделіна. — Вона в кіно почула. Там красуня була на ім’я Аделіна.

— Ой, здається, я знаю цей фільм! — скрикнула Уляна. — «Фанфан-тюльпан» називається! Там дійсно Аделіна є, красуня знаменита! Ти бачила?

Дівчинка сумно похитала головою.

— То давай подивимось! Зараз, зачекай, я знайду…

Уляна дістала з сумки смартфон, а через кілька хвилин вони вже дивилися стару версію «Фанфана-тюльпана». Нехай і не кольорову, зате у вільному доступі, а ще ж Жерар Філіп і Джина Лоллобріджида!

Півтори години Аделіна не відривала очей від екрана, скрикувала, реготала, хапала Уляну за рукав, коментуючи побачене. Уляна віддала їй телефон і просто сиділа поруч, насолоджуючись дитячою щирістю:

— Оце впився Фанфан! Аделіну на дні склянки побачив! А як вона короля по мордяці! То це була заповітна мрія маркізи? Ой, помру! Мамо, дивись, дивись, — дитяча долонька торкнула Уляниної руки, — Аделіна дійсно принцесою стала!

О сьомій годині баба Неля прийшла мити палату і відправила Уляну додому. А потім довго бурчала, що ті волонтери — тільки зайвий клопіт. Бруд приносять, а толку з них… Краще б дитині голову вимила, ніж у телефоні сидіти…

Аделіна їла пончик, що принесла волонтерка, запивала соком, точнісінько таким, як мама купувала, і на буркотіння санітарки не звертала уваги, а думала про своє: прийде Уляна ще чи ні? Вона ж нічого про те не сказала. А раптом образилась, що Аделіна не згодилася відразу з нею дружити?

Уляна йшла до тролейбусної зупинки і теж думала. Несвідомий дотик дитини і слова, звернені, напевне, зовсім не до неї, розбурхали в її серці щось таке, що вмить наповнило життя сенсом.

«Ось вона, моя дитина! — думала жінка. — Нарешті я її знайшла».

***

Вдома на неї чекав Данька — сидів за книжками, голодний. Не вечеряв, хоча все заздалегідь було приготовано. Так у них було заведено — щовечора разом сідати за стіл. Батьки ще тоді, у дві тисячі чотирнадцятому, поступилися їм житлом і переїхали до бабусі в село. В місто навідувалися лише по неділях — до церкви та на базар, а ще по святах. Тож мешкали вони із сином удвох.

Накривала Уляна на стіл і розповідала:

— Така щира дитина! Дуже потребує підтримки. Оля мені її листа до Миколая показала. Намальованого, бо писати вона не вміє. В школі майже не вчилася. Лише друкованими літерами підписала те, що намалювала.

Данило зацікавився:

— І що там? — він знав, що, аналізуючи дитячий малюнок, можна багато дізнатися.

— Сім’я. Мати, батько, немовля. А себе не намалювала, бо все це лише її мрія. Немає у неї родини. Мати загинула, вітчим зник, братика родичі забрали, а від неї відмовились, бо каліка. Отак.

— От блін! Шкода малої, — Данило почухав чуприну. — То в якому, кажеш, вона відділенні? Забіжу до неї післязавтра. У нас в обласній лекція на третій парі.

Про своє несамовите бажання удочерити дівчинку Уляна синові не сказала, хоча дуже кортіло спитати його думки. Буде ще час, спочатку нехай познайомляться.

***

Ох, як же Аделіна зраділа, коли наступного вечора побачила в дверях свою нову подругу! Тут і слів не було потрібно. Дитячі очі аж світилися від щастя. Цього разу Уляна принесла шампунь із запахом шоколаду, рушник і нову піжаму. Не секонд-хенд, як зазвичай сиротам видають, а дійсно нову, з етикеткою. І у ванну завезла, і помитися допомогла, а черговій сестрі, яка почала сваритися, що повну ванну напустили, сказала, що Ірина Денисівна дозволила їм взяти гарячої води скільки треба.

Після ванни Аделіна відчула таке полегшення, наче вже видужала, і заснула ще до того, як Уляна пішла. А зранку ледь пригадала, що, за словами нової подруги, сьогодні її має відвідати ще один волонтер — Танька якась, здається.

Яке ж було її здивування, коли виявилося, що Танька — це дорослий хлопець, ще й студент до того. Він прийшов не у годину відвідин, а вдень, коли нікого зі сторонніх у відділення не пускають, приклав пальця до губ, щоб вона мовчала, і сказав пошепки:

— Привіт! Я Даня, син Уляни Сергіївни.

Аделіна мимоволі розсміялася.

— Тихо! Ти чого? — здивувався хлопець. — Тьотя Іра мене пустила, але сказала, щоб ми не шуміли, бо завідувач почує.

— Я ж думала, ти дівчина, Танька!

— А з хлопцем що, дружити не будеш?

— Буду! Тільки дуже ім’я у тебе смішне.

— Це мама мене так називає, але ти можеш казати, як усі — Данило.

— Гаразд! А я Аделіна.

Прийшов Данило не з пустими руками — приніс справжнісінький ноутбук.

— Назавжди залишити не зможу, — попередив він, — але на час лекції нехай побуде у тебе. Я тут тобі приклади написав: якщо всі розв’яжеш — покажу цікаву гру і залишу ноут до вечора. Віддаси мамі, коли прийде.

На приклади Данило розщедрився — накатав цілу купу. І на додавання, і на віднімання, і навіть із двозначними числами. Труднощі Аделіну не лякали. За приклади вона взялася, щойно Данило пішов.

Ох, якби хто знав, як це було цікаво — працювати, як доросла, на справжньому ноутбуці! Тим більше, що її за роботою бачили всі, хто заходив: і Ірина Денисівна, і санітарка, і буфетниця. Аделіна так захопилася, що й незчулася, як Данило повернувся. Всі приклади розв’язати не встигла, бо треба було ще й обід з’їсти, але хлопець похвалив і сказав, що вона впоралася чудово — жодного разу не помилилася.