Оновлення 3

Наступного дня, після роботи, Уляна заходила в імпровізовану палату в кінці коридору. Вона знала, що її підопічна – дівчинка дев’яти років і дуже хвилювалася з цього приводу. Чи сподобається вона дитині? Це з малюками просто – вони люблять всіх, хто любить їх, а тут майже підліток. Хтозна як поставиться до чужої людини?

— Привіт! Ти Аделіна? А я Уляна, волонтер. Прийшла з тобою познайомитися.
Сині очі дивляться допитливо, насторожено, наче й не дитині належать, а дорослій жінці з неабияким життєвим досвідом.
— Гаразд, я не проти. Добрий вечір. А по-батькові вас як?
— А не треба по-батькові. Хочу залишатися молодою і з тобою подружитися. 
— Та ви і так буцімто не стара… – дівчинка окинула її прискіпливим оком. Щодо дружби нічого не сказала. Обережна, довіру такої завоювати не просто.
— Дякую, – посміхнулася Уляна. – У тебе дуже гарне ім’я.
— Це мама мене так назвала, – відразу поділилася Аделіна. – Вона в кіно почула. Там красуня була на ім’я Аделіна.
— Ой, здається, я знаю цей фільм! – скрикнула Уляна. – “Фанфан-тюльпан” називається! Там дійсно Аделіна є, красуня знаменита! Ти бачила?
Дівчинка сумно похитала головою. 
— То давай подивимось! Зараз, зачекай, я знайду…
Уляна дістала з сумки смартфон, а через кілька хвилин вони вже дивилися стару версію “Фанфана-тюльпана”. Нехай і не кольорову, зате у вільному доступі, а ще ж Жерар Філіп і Джина Лоллобріджида!
Півтори години Аделіна не відривала очей від екрана, скрикувала, реготала, хапала Уляну за рукав, коментуючи побачене. Уляна віддала їй телефон і просто сиділа поруч насолоджуючись дитячою щирістю:
— Оце впився Фанфан! Аделіну на дні склянки побачив! А як вона короля по мордяці! То це була заповітна мрія маркізи? Ой, помру! Мамо, дивись, дивись, – дитяча долонька торкнула Улянинину руку, – Аделіна дійсно принцесою стала!
О сьомій годині баба Неля прийшла мити палату і відправила Уляну додому. А потім довго бурчала, що ті волонтери – тільки зайвий  клопіт. Бруд приносять, а толку з них… Краще б дитині голову вимила ніж  в телефоні сидіти…
Аделіна їла пончик, що принесла волонтерка, запивала соком, точнісінько таким як мама купувала, і  на буркотіння санітарки не звертала уваги, а думала про своє: прийде Уляна ще, чи ні? Вона ж нічого про те не сказала. А раптом образилась, що Аделіна не згодилася відразу з нею дружити? 
Уляна йшла до тролейбусної зупинки і теж думала. Несвідомий дотик дитини і слова, звернені, напевне, зовсім не до неї, розбурхали в її серці щось таке, що вмить наповнило життя сенсом. “Ось вона, моя дитина! – думала жінка. – Нарешті я її знайшла.” 

***

Вдома на неї чекав Данька, сидів за книжками голодний. Не вечеряв, хоча все заздалегідь було приготовано. Так у них було заведено – щовечора разом сідати за стіл. Батьки, ще тоді, у дві тисячі чотирнадцятому, поступилися їм житлом і переїхали до бабусі в село. В місто навідувалися лише по неділях – до церкви та на базар, а ще по святах. Тож мешкали вони із сином удвох.
Накривала Уляна на стіл і розповідала:
— Така щира дитина! Дуже потребує підтримки. Оля мені її листа до Миколая показала.  Намальованого, бо писати вона не вміє. В школі майже не вчилася. Лише друкованими літерами підписала те, що намалювала.
Данило зацікавився:
— І що там? – він знав, що аналізуючи дитячий малюнок можна багато дізнатися.
— Сім’я. Мати, батько, немовля.  А себе не намалювала, бо все це лише її мрія. Немає у неї родини. Мати загинула, вітчим зник,  братика родичі забрали, а від неї відмовились, бо каліка. Отак.
— От блін! Шкода малої, – Данило почухав чуприну. – То в якому, кажеш, вона відділенні? Забіжу до неї післязавтра. У нас в обласній лекція на третій парі.
Про своє несамовите бажання удочерити дівчинку Уляна синові не сказала, хоча дуже кортіло спитати його думки. Буде ще час, спочатку нехай познайомляться. 

***

Ох, як же Аделіна зраділа, коли наступного вечора побачила в дверях свою нову подругу! Тут і слів не було потрібно. Дитячі очі аж світилися від щастя. Цього разу Уляна принесла шампунь з запахом шоколаду, рушник і нову піжаму. Не  секонд-хенд, як зазвичай сиротам видають, а дійсно нову, з етикеткою. І у ванну завезла, і помитися допомогла, а черговій сестрі, яка почала сваритися, що повну ванну напустили, сказала, що Ірина Денисівна дозволила їм взяти гарячої води скільки треба. Після ванни Аделіна відчула таке полегшення, наче видужала вже, і заснула ще до того як Уляна пішла. А зранку ледь пригадала, що, за словами нової подруги, сьогодні її має відвідати ще один волонтер, Танька якась, здається. 

Яке ж було її здивування, коли виявилось що Танька це дорослий хлопець, ще й студент до того. Він прийшов не у годину відвідин, а вдень, коли нікого із сторонніх у відділ не пускають, приклав пальця до губ, щоб вона мовчала, і сказав пошепки:
— Привіт! Я Даня, син Уляни Сергіівни.
Аделіна мимоволі розсміялася.
— Тихо! Ти чого? – здивувався хлопець. – Тьотя Іра мене пустила, але сказала, щоб ми не шуміли, бо завідуючий почує.
— Я ж думала ти дівчина, Танька!
— А з хлопцем що, дружити не будеш?
— Буду! Тільки дуже ім’я у тебе смішне.
— Це мама мене так називає, але ти можеш казати, як усі – Данило.
— Гаразд! А я Аделіна.
Прийшов Данило не з пустими руками, приніс справжнісінький ноутбук.
— Назавжди залишити не зможу, – попередив він, але на час лекції нехай побуде у тебе. Я тут тобі приклади написав, якщо всі вирішиш, покажу цікаву гру і залишу ноут до вечора, віддаси мамі коли прийде.
На приклади Данило розщедрився, накатав цілу купу. І на додавання і на віднімання і навіть з двозначними числами. Труднощі Аделіну не лякали. За приклади вона взялася як тільки Данило пішов.
Ох якби хто знав, як це було цікаво – працювати, як доросла, на справжньому ноутбуці! Тим більше, що її за роботою бачили всі, хто заходив, і  Ірина Денисівна, і санітарка, і буфетниця. Аделіна так захопилася, що незчулася як Данило повернувся. Всі приклади розв’язати  не встигла, бо треба було ще й обід з’їсти, але хлопець похвалив і сказав, що вона впоралася чудово – жодного разу не помилилася. Гра, що він показав, була дуже прикольною – такий собі витрішкуватий пуголовок про якого треба дбати – годувати, вигулювати, вкладати спати. Аделіна погралась трошки і знову повернулася до прикладів. Так і застала її Уляна.
— Яка ж ти молодчина, – похвалила вона дівчинку. – сподобалось вчитися?
Замість відповіді дівчинка зітхнула, закрила ноутбук і підсунула його до Уляни. Та прибрала лікарняний столик вбік і всілася коло дитини:
— Питання з ноутбуком ми незабаром вирішимо. Вчитися можна спочатку по індивідуальній програмі. Ми з Данькою тобі допоможемо. Бог дасть, поки одужаєш – ровесників наздоженеш, а згодом і до звичайної школи підеш… Нам би тільки операцію пережити, щоб все вдало пройшло… А там я тебе додому заберу.
Аделіна застигла з відкритим ротом. А в очах – мало не сльози:
— А як з операцією знов нічого не вийде? – питає.
— Все одно заберу. Як не вийде у наших лікарів, поїдемо за кордон.  Підеш до мене за дочку, а Данькові за сестричку?
— Так, піду…
— То я з понеділка починаю збирати документи…
Дитячі обійми, такі щирі, сповнені вдячності, це напевне найприємніше, що існує на світі, думала Уляна. Дівчинка пригорнулася до неї, притулилася обличчям до плеча і так  заклякла. Уляна обійняла її у відповідь, гладила по голівці і примовляла:
— Впораємося, донечко. Обов’язково впораємося.  Ти тепер не сама.
З Данькою Уляна поговорила ввечері. Він бажання матері сприйняв абсолютно адекватно, Уляна навіть не сподівалася на подібне розуміння. Він завжди був єдиною дитиною в сім’ї і звик, що вся увага дорослих дістається виключно йому,  а тут підтримав відразу. Ще й враженням поділився:
— Як побачив її, мамо, таке відчуття виникло, наче ми знайшли ту, що тоді загубили…
— І у мене, синку, – тихо відповіла Уляна.