Оновлення 2

Під кінець робочого дня Ольга Іванівна зателефонувала своїй давній шкільній подрузі:

— Улясю, кави хочеш?

У Тернополі восени, напевно, не знайдеш людини, яка не хоче кави.

— Де і коли зустрічаємось? — відразу погодилась Уляна.

— А давай о п’ятій, на нашому старому місці.

— Ірця з нами?

— Нє, сьогодні лише ми удвох.

Зустрілися у своїй улюбленій кав’ярні в підвалі старого будинку у середмісті. Колись тут було кафе-морозиво, яке вони, три коліжанки, облюбували ще в шкільні роки. Тож спочатку всі разом сюди на молочний коктейль забігали, пізніше, коли підросли, — на каву. Коли Ірина поступила в медучилище у Чорткові, Ольга з Уляною приходили удвох. А потім і їхні шляхи розійшлися — після школи Уляна поїхала вчитися в Горлівку і там вийшла заміж за луганчанина, Оля залишилася в Тернополі.

[Примітка автора: коліжанки - подружки (галицький діалект)]

Наступного разу побачилися подруги аж навесні чотирнадцятого року — випадково стикнулися посеред Театральної площі. Розговорилися, пішли у свій улюблений закапелок. Виявилося, Уляна розлучилася з чоловіком через його проросійські погляди, повернулася до батьків і сина забрала. Була вона тоді в повному роздраї. Не могла отямитися не лише від російського вторгнення і зради чоловіка, але й від того, що трапилося в результаті. Тож бесіда зі старою подругою, ще й професійною психологинею, неабияк допомогла їй.

— Розумієш, Олю, ми ж буцімто кохали одне одного, — розповідала Уляна. — Тринадцять років разом прожили і не сварилися ніколи. Синочка народили. Заробляли добре, квартиру купили, у кожного своя машина була… Про жодну росію ніколи й не думали. А після вторгнення чоловік враз як здурів. Повернувся одного дня додому наче й не п’яний, але неадекватний в кінець. З того часу і пішло. Я тоді вагітна була другою дитиною. Стала вмовляти його поїхати з Луганська. Куди завгодно, хоч в Київ, хоч сюди, до моїх батьків. А він кидався на мене за те ледь не з кулаками! Називав нас з Данькою бандерівцями і казав, що неодмінно приїде в Тернопіль, але не сам, а з російськими військами і построїть тут усіх. Я просила схаменутися, та де! Штовхнув мене так, що я впала. А Данилка, коли той кинувся мене захищати, по обличчю вдарив, носа дитині розбив аж до крові.

Оля слухала, не перериваючи. Якими б важкими не були спогади, подрузі треба було виговоритися.

— Цього вже я йому пробачити не змогла, — продовжувала Уляна. — Так і сказала — забираю дитину і йду від тебе. Схаменешся, зумієш пояснити свою поведінку — вислухаю, до того часу бачити не бажаю. Думаєш, він заперечував? Сказав, що хата на нього записана, а зі спільного рахунку він мені ні копійки не дасть, тож можу збирати свої лахи і забиратися геть.

От ми з сином і поїхали. Він, десятирічний, став моєю головною опорою в дорозі. За три дні, що добиралися, стільки всього пережили! Кровотеча після падіння у мене почалася, а ще ж нерви… Відчувала я, що дитину втрачаю, а так же хотіла її… То Данька і в аптеку, і в магазин — усе сам, без зайвих прохань. Ще й під дверима туалету мене всяк раз чекав, щоб назад у машину провести.

Спогади викликали сльози на очах Уляни, вона дістала з сумочки пакетик з носовичками. Оля і собі потягнула один. Непрофесійно, але що поробиш — розповідь подруги рубанула по серцю болем.

— Перше, що зробила, доїхавши, — продовжувала Уляна, — зателефонувала нашій Ірці, вона ж після училища в пологовому працювала, знайомих там багато має. Думала, допоможе мені влаштуватися до хорошого лікаря на збереження. А вона відразу викликала швидку і в родзал мене відправила. Передчасні пологи. Дівчинка народилася, не дихала, але серце деякий час билося. Лікарка її під лампою тримала, щоб від холоду не страждала. Недовго… Данька мене з пологового з сестричкою чекав, а тут така новина — ще один шок для дитини…

Під кінець розповіді вони плакали обидві. Тягнули з пакета одну хустинку за іншою, але все одно носами хлюпали.

***

Відтоді минуло майже десять років. З чоловіком своїм Уляна розійшлася остаточно, а от заміж більше так і не вийшла. Спочатку через те, що без кохання шлюбу не уявляла. Скільки пристойних чоловіків зустрічала, і аванси їй робили, а покохати нікого так і не змогла. Серце наче заклякло в холоді образи і недовіри, спровокованої колишнім чоловіком. А як сорок п’ять виповнилося, вирішила, що занадто стара для романтичних стосунків і нічого подібного їй більше не треба. Тим більше, що життя і так владналося. Її чудовий Данька виріс і вступив до медакадемії. На бюджет, не абияк! І робота знайшлася непогана — перекладачі з трьох іноземних завжди потрібні, і приробіток добре оплачуваний регулярно траплявся, і батьки, Богу дякувати, трималися. От тільки продовжувала гризти Уляну туга за втраченою дитиною і не слабшала, незважаючи на роки.

Деякий час тому, до пандемії, щоб якось зарадити тому горю, запропонувала Оля Уляні поволонтерити у Домі малютки. Сподівалася, що чужі діти заповнять порожнечу в серці подруги. Ходила туди Уляна з радістю, ще й Данилка до тієї справи долучила. Тоді він, напевно, і вирішив стати лікарем. Але потім трапився ковід — на всі установи наклали карантин. Пізніше — війна. Переключилася Уляна на плетіння маскувальних сіток — не могла стояти осторонь, не такої натури була. І ось тепер Ольга Іванівна з’явилася до подруги з новою пропозицією.

Почала здалека:

— Зателефонувала мені нещодавно наша Ірця і попросила проконсультувати дівчинку, що перевели до них у відділення.

— Але ж вона в дорослій обласній працює!

У подібних медичних тонкощах Уляна розбиралася, тому й здивувалася. Дітей, зазвичай, у дитячих лікарнях лікують.

— Дитина з Баштанки, з надзвичайно складною вибуховою травмою. Мати загинула під час нальоту, але встигла частково прикрити дитину собою. Сильно постраждала тільки одна ніжка. Кажуть, там місця живого не було — складали по шматочку. Ногу дитині зберегли, але до кінця дати ради так і не спромоглися — залишився дефект кісткової тканини, який впливає на функцію. В Одесі і у Львові намагались щось зробити. Безрезультатно. Не зростається кістка. А у Києві лише проконсультували і до нас відправили. Бо Замойський, завідувач Ірчин, сказав, що впорається. Саме такі випадки — тема його дисертації. От і викликали мене до дівчинки як дитячого психолога.