Глава 1

Зоряна легко збігла східцями центрального входу до лікарні, на ходу зав’язавши довге темне волосся у недбалий вузол. Сердито пхикнувши, вона полізла у сумку за ключами від автомобіля. Все ж головному лікарю слід добирати слова, перш ніж звинувачувати когось у своїх власних прорахунках. Її відділення найкраще, і у ньому працюють лише професіонали! І за кожного з них Зоряна готова була горло перегризти!

Вона на мить зупинилася, озирнувшись на будівлю хірургічного корпусу. Вже наступного року обіцяли оновити фасад і поставити нові вікна. А поки у старих величезних вікнах відображалося небо і хмари, що стрімко пливли назустріч сонцю. Зоряна тихо зітхнула. Як же їй хотілося хоча б на декілька днів кинути усе і поїхати до моря, сидіти і насолоджуватися тихим шепотом хвиль, обіймами солоного вітру та дивитися на таке саме небо, на обрій, у якому небо і море немов зливалися в одну безмежну блакить… А може, небо – це теж море, і сонце увечері пірнає у прохолодні хвилі, щоб відпочити після довгого дня, а вранці випливає із хвиль, свіже, вмите солоними краплями… І лише обрій знає цю таємницю: що море – це небо, а небо – це море…

- Гарно,  — пролунав чийсь голос за її спиною.

- Старий мотлох, — машинально відповіла Зоряна і повернулася. Чоловік, що стояв перед нею, посміхнувся.

— А ви вважаєте, що старе не може бути гарним? — спитав він.

- Чому ж? — Зоряна знизала плечима. — Я не маю нічого проти Колізею чи Парфенона, але то благородна старовина. А це, — вона зневажливо кивнула у бік будівлі хірургії, — штамповане «мистецтво архітектури» минулого століття.

— Але, з іншого боку, ні Колізей, ні Парфенон не бачили стільки радості та горя, скільки бачила ця будівля…

- Ви впевнені? — Зоряна насмішкувато глянула на нього.

- Цілком. Іван Олексійович, — він простягнув руку, і Зоряна, на мить завагавшись, все ж повільно потиснула її. Її долоня на мить немов опинилася у м’якому полоні довгих і сильних пальців. «Невже теж хірург?» - промайнула думка у Зоряни. В неї вже та сама «чуйка» була на хірургів, та й взагалі на лікарів.

- Зоряна Дмитрівна, — її очі ковзнули по впевненій позі та спокійному обличчю чоловіка. Щось у ньому вселяло повагу і привертало погляд. Можливо, світло-карі очі, немов пронизані сонячним промінням, а може, густе темне волосся, яке ледь-ледь куйовдилося від вітру.

— Працюєте тут? Чи відвідати когось прийшли? – запитав він, кивнувши головою на будівлю.

- Працюю. Хірург, - коротко відповіла вона.

- Треба ж. Колеги, - її новий знайомий усміхнувся, і Зоряна подумки собі поаплодувала - вгадала. – Приємно бачити колег з такої серйозної установи.

— А ви… — Зоряна запитливо подивилася на нього. Начебто вона його тут раніше не бачила, а пам’ять на обличчя у неї була чудова. Він жартома підняв руки:

— Ні, на посаду не претендую. Мені поки що й моєї вистачає. Хоча не виключаю, що незабаром можу скласти вам конкуренцію. Але це поки що тільки плани. А взагалі, я привіз деякі документи до кардіології. До речі, не підкажете, де вона знаходиться?

— Алеєю навколо корпусу, там сходи вниз, і перша будівля зліва, двоповерхова.

— Дякую, — Іван кивнув і попрямував у вказаному напрямку. Зоряна провела його поглядом і вже попрямувала до своєї машини, як він озирнувся і весело крикнув:

— Але з іншого боку, жодна лікарня не витримала б стільки століть, скільки вистояв Колізей, чи не так, Зоряно? Сподіваюсь ще побачимось!

Він фамільярно назвав її лише на ім’я, але Зоряна не звернула на це уваги. Її губ торкнулася легка посмішка, трохи скептична, але зі слабкою ноткою задуму. Мало хто розмовляв з нею так легко. Без ненависті, заздрощів, улесливості... І, як не дивно, їй це сподобалося. Десь в глибині душі вона навіть пошкодувала, що їхня розмова буда такою короткою. Щось у чоловікові було таке, що зачепило якісь дивні нотки у серці Зоряни. От шкода тільки, що побачитися їй з цим Іваном навряд чи доведеться. У житті Зоряни давно вже не було місця для чоловіків та романтики. Та й не було того чоловіка, для якого вона б захотіла знайти місце. Багато хто намагався спокусити її грошима, статками, запрошували на побачення, пропонували провести разом відпустку у найрізноманітніших куточках світу… Зоряна поблажливо приймала всі знаки уваги, але не підпускала до себе нікого ближче, ніж «хороші знайомі». Вона знала собі ціну, і ціна була надто високою для інтрижки на одну ніч. Та й грошима її було не здивувати. У свої тридцять три роки вона знала ціну як грошам, так і людям, і все частіше обирала друге. Гроші будуть, а от люди, які підтримають, допоможуть, надихнуть – їх ні за які гроші не купиш.

Зоряна вже збиралася сісти до автомобілю, аж раптом її гукнули. Вона озирнулася і побачила, що Іван повертається швидким кроком.

- Зоряно... - він трохи знітився, але не опустив очей. - Я... Напевно, це прозвучить нахабно... Я, взагалі-то, не настільки нахабний. Але...

- Але…? - Зоряна запитливо підняла брови. Невже зараз на побачення запросить?! Тоді вона в ньому точно розчарується…

- Я можу запросити вас на вечерю? – випалив Іван, проводячи рукою по густому темному волоссю. Зоряна ледь стрималася, щоб не зітхнути від розчарування.

- А ви все ж нахаба, - констатувала вона, дивлячись на нього з легкою зневагою. Усі симпатія, яка була в її серці, різко випарувалася. – Вам не здається, що це, як мінімум, не дуже пристойно?