Подаруй мені крила

Вона любила фотографувати, і здебільшого небо та птахів. Вона мріяла стати птахом у майбутньому житті, і бути вільною. Її звали Наталка. Проте така непокірна доля не була милостивою до неї. Рано втративши батька, а потім матір, вона змушена була жити у своєї двоюрідної тітки. Тітка, Розаліна, не любила Наталку, вона просто виконувала свій обов’язок, щоб не кинути свою племінницю напризволяще. Тож як тільки Наталка досягла повноліття, вона швидко влаштувалася офіціанткою у кафе, та почала жити окремо. Про навчання у виші не могло бути і мови, оскільки потрібно було заробляти на хліб насущний. Благо, що є атестат про середню освіту – і то добре.

Щоб якось заповнити порожнечу після втрати батьків, Наталка на перші зароблені гроші купила собі дешевенький фотоапарат, та почала робити фотки. Це її повністю поглинуло, та дало вперше відчути радість після стількох років смутку та жалю. Вона була одинока та неговірка. Мала довге волосся, котре збирала в кандебобер на роботі, та сумні великі очі. Горе, яке вона пережила в дитинстві, примусило її заглибитись у себе, та вибудовувати багатогранний та глибокий внутрішній світ. Проте тепер із новим хобі вона раділа кожному дню, і, здавалося, що доля нарешті повернула всій зад в протилежний від Наталки бік.

Чому вона любила небо? І чому так любила птахів? Бо вона вірила, що там живе Бог. І якщо перевтілення існувало, то вона хотіла б, щоб він зробив її птахою. Вона б парила над світом, над містами та над людьми, і була б щасливою у вільному польоті.

З ранку до десятої вечора, поки не закривався заклад, вона була на роботі. Свою працю вона виконувала сумлінно, щоразу заносячи у блокнот замовлення, як тільки у кафе з’являвся новий клієнт. За півроку Наталка зарекомендувала себе як відповідальна та вправна працівниця. Керівництво її поважало, та навіть трохи підвищило платню, аби вона залишалася з ними надовго. Такого робітника вони не хотіли втрачати. Відомо, що офіціант – це професія, в якій надовго не затримуються, а йдуть далі. Проте, куди далі йти Наталка не знала. Вона була рада тому, що почала самостійне життя, пішовши з дому тітки Розаліни, і поки що нічого не хотіла змінювати у ньому.

Наближалася осінь, зі своїми проливними дощами, та деревами кольору золота. Сьогодні у Наталки був вихідний, вона працювала три дні через один. Тож з ранку, випивши кави, та підкріпившись тістечками з млинцями, котрі вона вправно вміла готувати, Наталка пішла у парк, щоб пофотографувати.

Фотографувала вона здебільшого голубів, котрі облюбували центр парку. Вона любила знімати птахів у ту саму мить, коли вони відривалися від землі, починаючи свій політ. «От би і мені мати крила», - думала Наталка. «Якби це було чудово. Тільки птахи мають таке незрівняне почуття свободи, почуття польоту. Якби я була чоловіком, то неодмінно пішла б авіаційне училище, щоб хоч якось трохи стати подібними на них. Проте це омана, ти летиш, але в тебе немає крил, і ти просто птаха із залізяччя без серця», - думала вона далі.

Отак фотографуючи голубів, та плекаючи свої мрії, вона і не помітила, як за нею спостерігав молодий хлопець років двадцяти. Відірвавши свій погляд від фотоапарата, та відвівши погляд у бік, Наталка запримітила юного спостерігача. Трохи знітившись, що її піймали на таких інтимних думках, бо тоді вона приймала замріяно-дитячий вигляд, вони зустрілися очами. Судячи зі всього юнак був не боязкого десятка, бо одразу ж спитав:

- І давно ви захоплюєтеся фотографуванням? Я бачу ви повністю поглинуті процесом зйомки, і судячи зі всього, це вам приносить чимале задоволення.

- Десь с півроку… як ви здогадалися, що це мені дуже подобається? – Наталка неяковіла, та не знала, чи варто взагалі відповідати незнайомцю.

- Прочитав по ваших зачарованих очах, до речі, вони у вас дуже гарні, - все більше сміливішав незнайомець.

Це отак вперше до Наталки загравали в житті. Вона вся зашарілася, що не залишилося не поміченим парубком, а серце почало видавати ритм африканських тамтамів. Сором’язливість межувала із захватом та цікавістю, що на неї звернули увагу. Тому вона прибрала фотоапарата в сторону, і всією душею відкрилась невідомому.

- Мене звати Максим, а вас як?

- Наталка, приємно познайомитись.

- Ви не проти, якщо я вас пригощу кавою? Тут у парку продають у паперових стаканчиках, сядемо десь на лавочці, і трохи погомонимо. Не відмовте моєму проханню.

- Добре, - Наталка трохи вагалася, та все ж не бачила нічого страшного у тому, щоб випити кави з молодиком, та трохи потеревенити.

Вони знайшли вільне місце, де можна було посидіти. Максим сходив за кавою, та дав стаканчик із кавою дівчині. Вона подякувала, та почала неквапливо її пити. Погода ще радувала теплом, яке по собі залишало літо, що непомітно минало. Теплом радувала і бесіда, котру вів Максим. Наталка все більше слухала, та не знала, як себе поводити, щоразу поправляючи своє довге волосся.

Максим розповідав, що вже рік, як він працює програмістом, у тій компанії куди він так хотів потрапити. Ще через рік він має закінчити вуз, і тоді перед ним відкриються всі можливості, котрі йому може запропонувати компанія. Із чорноробочого айтішника, він зможе перейти та обійняти більш престижну посаду, на якій він в повній мірі зможе себе проявити. Але поки що ще рік навчання.

Не встигла Наталка оговтатись, як вони перейшли на «ти», та як Максим спритно вициганив її номер телефону.

- Я тобі подзвоню, - сказав Максим на прощання.