Глава 8

Нолана розбудив запах свіжоспеченого хліба. Відразу захотілося їсти, а ще – поворушитися, бо все тіло дивно затекло, ніби він цілу ніч пролежав в одному положенні. Розплющивши очі, не одразу зрозумів, де знаходиться: гула груба, замерзлі вікна прикрашали крижані візерунки, а на високому ліжку лежали дві подушки.

 – Доброго ранку, ледарю! Думала доведеться тебе будити! – Ірена в довгій сукні і фартуху відійшла від печі, витираючи на ходу руки об білий рушник. На її обличчі була лукава посмішка: заманлива та грайлива. Йому варто було простягнути руку, щоб охопити тонку талію відьми, перекинути на м'які подушки.

– Ненаситний! – вона засміялася, жартома опираючись цьому раптовому нападу. – Може, все-таки спочатку поснідаєш?

– Їжа нікуди не втече... – Нолан розв'язав поясок її фартуха, а потім упорався і із застібкою сукні.

– І я не втечу! Ми з тобою одне ціле, Нолане, в тобі тече моя кров.

Поцілунок подарував йому небувале блаженство, відьма не грала, а ділила з ним насолоду, наче довго цього чекала. Від цього дихати стало важко – можливо її магія зробила повітря важким, як перед грозою. Він провів кінчиками пальців шовковистій шкірі, зім’яв тканину сукні…

– Нолане, прокинься! Розплющ очі! 

Видіння зникло так швидко, що він не одразу зрозумів, що то був просто сон. Хтось трусив його за плече, проганяючи солодкі відчуття. Нолан схопився і, важко дихаючи, сів на край дивана, на якому непомітно заснув. У кімнаті було темно, тільки на столику біля Денізи горів нічник – нічого схожого з яскравим і таким бажаним сном!

 – Що трапилося? – він провів долонями по обличчю, відганяючи мару.

Ірена стояла біля вікна, трохи відсунувши фіранку , дивилась на вулицю і не повертала до нього голови.

– Поки не знаю! Занеси дівчину в мою спальню, зачини двері і не висовуйся! – відьма накинула свій улюблений хутряний жилет, а босі ноги засунула в чуні. – Біля дверей поліція, сподіваюся, ні на кого більше не напали!

Відьма озирнулася, але Нолан так і стояв, посеред кімнати. Що за кара! Невже йому незрозуміло, що зараз не час демонструвати свої альфа-нахили? 

– Ти мене чуєш? – вона показала на двері спальні.

– Чудово чую, але я хочу бути в курсі того, що відбувається. Я нікуди не піду! 

- Твоє завдання – сховатися, бо тебе розшукують так само, як цю малу дурепу. Негайно віднеси її звідси і забери свій одяг! Я повернуся за кілька хвилин і якщо буду не одна, не здумай показуватися! Почув? Про що б ми тут не говорили, не втручайся, з людьми я розберусь, а от з твоїми сородичами навряд. У нас немає часу, треба зробити все, аби поліція поїхала звідси якнайшвидше. 

Нолану це не сподобалось. Зовсім! Жоден чоловік, якщо він себе поважає, не буде ховатися в іншій кімнаті, а вовк-альфа і поготів. Проте Ірена мала рацію. Він не для того ризикував і тягнув собі непритомну Денізу, щоб тепер її забрали в госпіталь, а його – в буцигарню. 

В двері знову почали гупати, тому вибір був невеликий. Він кинув на плече куртку, підхопив поранену дівчину і зник за дверима спальні. Ірена, поспішаючи, теж попрямувала до дверей, відкинула засувку і відчинила замок. За хвірткою блимали вогники поліцейської машини, а поряд з нею стояла добре знайома їй людина – патрульний Бо Купер.