Зустріч з невідомим

В суботу ввечері тридцятитрирічна Міра Бачинська поверталася додому з прогулянки. Вона вже п'ять років поспіль жила одна в маленькому містечку на Львівщині. Її батьки загинули в ДТП, коли їй було 29. Вона була єдиною дитиною в сім'ї й після їхньої смерті залишилася зовсім сама.

Занурена у власні думки, Міра не помітила перехожого й випадково зіткнулася з ним. 

— Вибачте, — промовила вона, підвівши на незнайомця погляд. — Я ненавмисно. 

Чоловік був одягнений у старомодний костюм, характерний для початку XX століття. Його вигляд здавався дивним серед звичайного вечірнього міського пейзажу.

Він уважно подивився на Міру й спокійно відповів:

— Вам немає за що вибачатися, Міро. Ви досі не можете відпустити минуле. 

Після цих слів між ними запала тиша. Її порушувало лише протяжне завивання вітру, що гуляв порожньою вечірньою вулицею. 

Міра поглянула на нього з легкою тривогою, у якій водночас причаїлася цікавість. 

— Звідки ви мене знаєте? — запитала вона, міцніше стискаючи ручки шопера. 

Незнайомець не поспішав із відповіддю. Він на мить відвів погляд, наче обмірковував, що саме варто їй сказати. 

— Я належу до тих істот, які оживають лише в темряві, — тихо відповів чоловік. — Дозвольте представитися: граф Маркіян Щебрицький. 

— Я не зовсім вас розумію, графе, — чесно зізналася Міра. — Вибачте, але я дуже змерзла...

— Ми ще зустрінемося, Міро, — промовив граф і розчинився в темряві. 

Міра, не озираючись, швидко зайшла до під'їзду, а за кілька хвилин уже була у своїй квартирі. 

Міра швидко прийняла душ і взялася готувати вечерю. За вікном уже світилися ліхтарі, огортаючи безлюдні вулички примарним серпанком. 

Після вечері Міра переодягнулася в домашній одяг і невдовзі вмостилася в ліжку. 

Настала неділя. Міра швидко розплющила очі й втупилася поглядом у стелю. Сьогодні їй знову доведеться йти до благодійної організації, щоб отримати продукти. 

Яким же було здивування Міри, коли вона виявила, що хтось переказав на її банківську картку суму необхідну для погашення кредиту. Ба більше, невідомий добродій подбав і про те, щоб їй доставили чималий запас продуктів та інших товарів першої необхідності. 

Увечері Міра знову зустріла графа. 

— Скажіть, це ви мені допомогли? — прямо запитала вона, дивлячись йому у вічі. 

— Так, — спокійно відповів він, не відводячи погляду. — Я знаю, що ти прийшла за правдою. 

— Чи зможу я ще хоч раз когось покохати, графе? — тихо запитала вона. У її очах заблищали непрохані сльози. 

Маркіян нічого не відповів. Він лише мовчки обійняв Міру, огортаючи її своїм довгим чорним плащем. 

Маркіян ніжно поцілував її у скроню. Раптом у повітрі залунала мелодія старовинного вальсу. Граф обережно взяв Міру за руку й закружляв із нею в повільному танці. 

Високо в нічному небі сяяв повний місяць, освітлюючи їхні силуети. 

Коли музика стихла, Міра знову посумнішала. 

— Дякую за допомогу, Маркіяне, — прошепотіла вона, дивлячись йому у вічі. — Шкода, що все хороше так швидко минає. 

— Ви маєте навчитися жити із цим смутком, Міро. Так само, як це роблю я вже понад сотню років, — тихо відповів граф, перш ніж поцілувати її руку. 

— Тоді ми не даремно зустрілися, Маркіяне, — прошепотіла Міра, дивлячись на нього. 

За кілька хвилин на місці, де вони стояли, залишилася лише біла троянда — символ чистого й вічного кохання.