Розділ 5.2

Відчувши легке полегшення від того, що Дмитро відступив, Емілія дозволила Георгію відвести себе від гамірного натовпу. Вони зупинилися в тихому куточку біля вікна, звідки відкривався краєвид на нічне місто. Світло від місяця та вуличних ліхтарів м’яко падало на її обличчя, підкреслюючи смарагдовий блиск очей і сонячний відтінок волосся.
Георгій, що стояв навпроти, був спокійний, але його погляд був сповнений рішучості. Він не відпускав її руки, і цей дотик був для Емілії одночасно і заспокійливим, і хвилюючим.
"Еміліє, – почав він, його голос був низьким, але в ньому відчувалася якась тривога. – Мені не подобається, як поводиться цей чоловік. Я думаю, що вам краще не залишатися на самоті. Я можу вас супроводити".
Емілія здригнулася. Вона розуміла, що Георгій пропонує їй не просто супровід, а захист. Його слова були сповнені турботи, але вона одразу ж згадала про свої принципи, про свої страхи. Що буде, якщо він дізнається, що її серце б'ється так сильно від однієї лише його присутності? Що, якщо вона почне проявляти свої почуття, і це призведе до катастрофи?
"Георгію, я дуже вдячна вам за турботу, – сказала вона, намагаючись звучати впевнено, але її голос тремтів. – Але я не потребую супроводу. Я можу постояти за себе. До того ж, це лише робоча вечірка, і я не хочу, щоб хтось подумав, що між нами є щось більше".
Георгій відпустив її руку, і його обличчя на мить спохмурніло. У його очах з'явилася суміш розчарування і образи. "Я зрозумів, – сказав він, і його голос став холодним. – Ви маєте рацію. Не буду заважати вам розважатися".
Він розвернувся і пішов, залишаючи Емілію стояти на самоті. Вона відчула, як її серце стискається від болю. Вона щойно відштовхнула його, знову збудувавши ту стіну, яка так довго захищала її, але тепер вона розуміла, що ця стіна більше не потрібна. Вона відчувала, що це рішення було неправильним.
Вона пішла шукати подругу. Емілія сподівалася, що Софія зможе її заспокоїти, але замість цього вона побачила, як Дмитро знову підходить до неї, цього разу з іншим виразом обличчя. Його посмішка була зловтішною. "Бачу, ваш охоронець відійшов, – сказав він, знову беручи її за руку. – Сподіваюся, тепер ми можемо поговорити, як цивілізовані люди. Я наполягаю, щоб ви прийшли до мене в гості, і ми продовжили розмову. Я маю такий чудовий план для вас".
Емілія відчула, як її серце опустилося в п'яти. Вона розуміла, що він не відступить. Вона знову подивилася на Георгія, який розмовляв з колегами, не помічаючи, що вона в біді. Їй стало соромно за свою гордість. Вона так хотіла, щоб він повернувся і знову її захистив, але вона сама відштовхнула його.
"Дякую, Дмитре, але я маю йти, – сказала вона, намагаючись вирвати свою руку. – Я не можу зараз говорити".
"О, не будьте такою сором'язливою, – сказав він, стискаючи її руку сильніше. – Я знаю, що вам цікаво зі мною. Я бачив, як ви дивилися на мене".
Емілія з жахом зрозуміла, що Дмитро не відступить. Вона не знала, що робити. Вона сама загнала себе в пастку. Якби вона не була такою дурною, якби вона погодилася на пропозицію Георгія… вона б зараз була в безпеці.
Вона знову глянула на Георгія, і їхні погляди зустрілися. У його очах була злість. Він бачив, що відбувається. Він бачив, як Дмитро тримає її за руку. І він бачив, як вона намагається вирватися.
"Еміліє, ходімо, – сказав він, його голос був сповнений гніву, але не на неї. – Я думаю, вам потрібно йти".
Він підійшов до них, і його погляд був настільки пронизливим, що Дмитро миттєво відпустив її руку і відступив. Георгій обійняв Емілію за плечі і відвів її від Дмитра, даючи зрозуміти, що вона знаходиться під його захистом.
Емілія відчула себе в безпеці, але її серце було сповнене болю. Вона зрозуміла, що її відмова була гіркою помилкою. Вона не повинна була відштовхувати його. Вона повинна була довіритися йому.
Як Георгій і Емілія зможуть вирішити цю ситуацію, коли їхні почуття стали очевидними для обох?