Розділ 5.

Ранок у Львові був свіжим, наповненим ароматом ранкової кави та свіжої випічки. Емілія та Георгій зустрілися на сніданку, і напруга між ними була майже відчутною. Вона намагалася виглядати спокійною, але її очі постійно зустрічалися з його поглядом, і в кожному з них вона бачила відлуння тієї ночі. Георгій, навпаки, був стриманим і зосередженим, але його увага до неї була настільки інтенсивною, що Емілії доводилося докладати зусиль, аби не потонути в ній.
Після сніданку вони вирушили до аеропорту. По дорозі, заглибившись у розмову про останні правки до проєкту, вони не помітили, як швидко пролетів час. У Києві їх вже чекало таксі, яке мало відвезти їх до офісу, щоб вони могли забрати свої речі, а потім, за планом, поїхати додому.
Коли вони увійшли до офісу, атмосфера була звичайною. Кілька колег сиділи за своїми столами, а Софія, побачивши Емілію, одразу ж підбігла до неї.
"Емілієчко, як чудово, що ви вже повернулися! Я так за вами скучила!" – вигукнула вона, міцно обіймаючи подругу.
За спиною Софії стояв високий, привабливий чоловік з впевненою усмішкою. Емілія одразу його впізнала. Це був Дмитро, молодий і талановитий художник, з яким вони нещодавно перетиналися на виставці. Він був відомий своїм вільним характером та відвертими залицяннями до жінок.
"Еміліє, це Дмитро! Він прийшов, щоб запропонувати вам нову співпрацю", – пояснила Софія, не помічаючи, як напружується атмосфера.
Дмитро підійшов до Емілії, його очі випромінювали відвертий інтерес. "Еміліє, радий вас бачити! – сказав він, беручи її руку і легко цілуючи, що змусило її відчути себе ніяково. – Я думав, що ви вже давно повинні були повернутися. Ви мені так сподобалися на виставці, і я вважаю, що ваша архітектура – це справжній шедевр. Я хотів би запропонувати вам стати моєю музою, не лише для співпраці, а й для... чогось більшого".
Георгій, що стояв поруч, спостерігав за цією сценою з обличчям, що нічого не виражало, але Емілія помітила, як його щелепи стискаються. Він відійшов на кілька кроків, поклавши руки в кишені брюк. У його очах з’явився холодний вогонь. Це був перший раз, коли Емілія бачила його таким – не просто діловим, а чоловіком, який не звик ділитися тим, що вважає своїм.
"Я думаю, ми можемо обговорити це пізніше, Дмитре, – сказала Емілія, намагаючись звільнити свою руку. – Зараз я трохи втомлена з дороги".
"О, звісно! – посміхнувся Дмитро, але його погляд не відпускав її. – Я зателефоную вам пізніше. Я маю такий чудовий план для нас!"
Коли Дмитро пішов, Емілія видихнула з полегшенням. Але її спокій був недовгим. Вона подивилася на Георгія, і його очі зустріли її. У цьому погляді не було тепла, яке вона бачила вчора ввечері. Він був сповнений небезпечної, холодної ревності, яку він намагався приховати, але яка була надто очевидною.
"Радий бачити, що ви користуєтеся таким попитом", – сказав він, і його голос був низьким та небезпечним.
"Це лише робочі стосунки, – швидко відповіла Емілія, відчуваючи, як її серце шалено калатає. – Дмитро – художник, і він зацікавлений у співпраці".
Георгій зробив крок до неї. "Я знаю, що він хотів чогось більшого. І я бачу, як вам це приємно", – сказав він, його погляд ковзнув по її волоссю, її обличчю, її шиї. Це був погляд власника, який давав зрозуміти, що ця гра йому не подобається.
Емілія відчула, як її щоки палають. Вона не знала, що робити. Вона ніколи не бачила його таким, і це було водночас і страшно, і захоплююче. Вона розуміла, що він ревнує, і це змушувало її знову і знову замислюватися: він справді відчуває до неї щось більше, ніж просто професійний інтерес?
Ця зустріч з Дмитром, хоч і була невинною, стала каталізатором, який змусив Георгія скинути маску. Тепер Емілія знала: він не просто пам'ятає її поцілунок. Він бореться за неї. І це означало, що її власні почуття, які вона так старанно приховувала, тепер не мали жодного шансу залишитися в тіні.
Як цей інцидент вплине на їхні стосунки? Чи відверто Георгій визнає свої почуття до Емілії?