Глава 42

Глава 42

   Небо було чистим без жодної хмаринки, і сонцю був даний на сьогоднішній день беззаперечний карт – бланш. Перші промені сонця ніжно пригрівали землю, доки не відчули повну свободу, і денне світило не зайняло своє коронне місце високо  у небі, щоб добряче дати жару.
   Я з Лізою і Крістіною розкладали тарілки з різними салатиками, хлопці готували м'ясо на грилі. Тільки ми дійшли на галявину, як мене поставили перед фактом, що з нами буде ще один гість – тобто хлопець. Ну звичайно. Хитро. Вони прекрасно знали, що якщо я дізнаюсь про це ще вдома то нікуди не піду. Тому мені розповіли про це лише двадцять хвилин назад. От підступні. Але що поробиш, доведеться знайомитись. Проте його ще немає, тому є надія, що він і не прийде.
   Ми розташувалися на чудовому місці. Зелена галявина з дрібними жовтими, білими і бузковими квітами нагадували українську вишиванку. Промінчики сонця крізь високі дерева пестили своїм теплом квіточки, які розкривали йому свої обійми. Пташки не замовкали ні на мить, перегукуючись, стрибаючи з гілки на гілку. Неподалік журчав струмок, розповсюджуючи свою мелодійну музику життєдайної води.
   Доки дівчата допомагали своїм коханим і жваво теревенили, я пішла до струмка. Знявши босоніжки, я сіла на березі і спустила ноги у холодну воду. По усьому тілу пробігли «мурашки», і я здригнулась, проте ноги не забрала. Я насолоджувалася тихим хлюпанням води доки не почула, як задзвонив чийсь мобільний. На жаль і тут цивілізація нас дістала. Це дзвонив потаємний друг Яна, який сповістив що він запізниться. Я зітхнула і задоволено подумала про те, що хоч на найближчу годину я можу не думати про нове знайомство. Хоч поїм без хвилювання.
   Я скучила за своїми друзями, за жартами, за розмовами. Ян, як завжди веселив усіх довкола, я сміялась доки ребра не почали боліти. Дихнути не могла від сміху. Сміялись і сміялись. Я навіть почала тепліше ставитись до Крістіни. Вона дійсно змінилась, стала зовсім іншою. Це її любов Яна так змінила, це точно. Жарти перервались, коли Ліза встала і з серйозним обличчям захотіла зробити заяву.
   — Хочу вам усім дещо сказати, — узявши склянку з водою, вона зробила ковток. Поставивши порожню склянку на місце, вона продовжила: — Тут зібрались рідні мені люди, тому хочу вам розповісти те, що ми з Маріо чекаємо на поповнення.
   — Я так рада за вас Лізо, Маріо! — обнімаючи Лізу через стіл, казала я. Мій голос мене підвів, і я схлипнула. — Це чудова новина. — Відпускаючи з обіймів подругу, я витерла вологі очі.
   — Дякую. Дякую Софіє. — Посміхнулась Ліза.
  Маріо теж посміхнувся мені, і я відповіла такою ж щирою усмішкою.
  Крістіна і Ян теж поспішили з поздоровленнями.
  Минула більша частина пікніка, а товариша Яна все не було. На дворі стемніло і хлопці розпалили багаття. Довкола чарівних іскор вогню, Ян і Маріо поставили колоди, які повинні нам були слугувати як сидіння. Всівшись на колоди, ми з дівчатами теревенили про різні дрібниці доки Маріо сидів біля струмка, а Ян балакав по телефону неподалік. Ліза піднялась і пішла до свого чоловіка, а Ян навпаки поклавши слухавку, прийшов до нас.
   — Зараз прийде мій друг. — Посміхнувся хитро Ян.
   Ну почалося.
   — Усім привіт! — крикнув хтось позаду. — Вибачте за спізнення. Робота не відпускала.
   Ян встав і пішов до друга. Я сіла так, щоб бачити боковим зором, що відбувається позаду мене. Ян потиснув руку та обійняв свого товариша.
   — Знайомся Софіє це…
   — А-а-а! — почувся голос Лізи.
   — Що таке? — підскочила я.
   — Лізо! Ти що, хочеш усіх до інфаркту довести чи що? — спитав сердито Маріо. — Друзі все гаразд, на неї просто заліз маленький «Spider-man4», — засміявся він.
   — Він не маленький! — завередувала Ліза.
   Крістіна наче супергерой, побігла рятувати свою нову родичку, залишивши нас з Яном і його другом на одинці. Всівшись на колоди, хлопці сміялись з Лізи. Ян видно забув, що я і досі не знаю як величати його знайомого.
   Я сиділа прямісінько навпроти незнайомця, нас розділяв невеличке вогнище. Я намагалась його розгледіти, доки він жартував з моїм другом.
   Хлопець у білій футболці з короткими рукавами, у джинсах і жовтих кросівках умів жартувати – це я вже зрозуміла. Це плюс. Темні коси, неначе темна ніч спадали з одного боку, а з іншого над вухом було коротко вистрижене. Креативно. Можу сказати, що мені подобається. Хлопець спортивний, але в міру. У нього дивовижна усмішка і таке враження, що я її десь бачила. І ці очі. Блакитні немов та вода зі струмка, це я розгледіла тоді, коли він раптово повернувся і подивився прямісінько на мене і обдарував мене своєю наймилішою посмішкою. Я звичайно
зашарілась і опустила погляд на свої зчеплені руки, які лежали на колінах. Глянувши із під лоба, я побачила, що він знову повернувся до Яна. Ще одна можливість роздивитись його. Його погляд такий сонячний і теплий, він неначе магніт притягує, щоб ще хоч раз подивитись у ці сяючі очі. Таке враження, що я дійсно вже бачила його раніше. Проте, де? Ні – це просто буйна уява. Я б запам’ятала такого цікавого хлопця. Тим паче, що останні роки у мене не було нових знайомств. І ще я б запам'ятала хлопця з такою зачіскою, з кульчиками у вусі і татуюванням на руках.
 Ян сміючись, піднявся і мовив:
   — Піду хмизу ще трохи назбираю. — Він обернувся у різні боки, дивлячись куди попрямувати, і вибравши доріжку Ян зник у хащах.
   Я приб'ю своїх друзів. Вони навмисне усі мене покинули. А мого нового знайо-
  ———————————————
4Люди́на-паву́к або Спайдермен (Пітер Бенджамін Паркер, англ. Spiderman) — супергерой коміксів компанії Marvel, вигаданий Стеном Лі та Стівом Дітко.
   -мого це здається веселить. Він постійно усміхається.
   Незнайомець встав з колоди, обійшов вогнище і сів біля мене.
   — Привіт ще раз, — даючи мені руку для знайомства, сказав він.
   — Привіт, — даючи руку і посміхаючись відповіла я.
   Не відпускаючи моєї руки він продовжив:
   — Мене звати Вільям. — Дивлячись прямісінько мені у вічі, він назвав своє ім'я.
   — А я Софія.
   — Я пам’ятаю. — Відпускаючи мою руку, усміхнувся він.
   — Вільям?! — до мене нарешті дійшло. — Ми вже з тобою колись знайомились. На майданчику. Вибач, одразу не впізнала.
   — Моя мама і досі не може звикнути до мого нового іміджу, а ти вибачаєшся за те що не впізнала мене, не треба. Все гаразд. — Усміхнувся він своєю милою посмішкою. — Хоча минуло багато років і бачились ми лише декілька разів, я тебе запам'ятав. Але ти теж змінилась.
   — Так стала старшою, на якихось десять років.
   — Я не про вік. Тим паче, що про нього говорити, якщо ти така молода. Я про стиль.
   — Дякую. — Подякувала я за комплімент. — Так, мій стиль одежі і макіяжу дійсно змінився.
   — І хто на тебе так вплинув?
   — Музика.
   — Ти слухаєш конкретно когось?
   — Так, Адама Ламберта5. — Моя посмішка так, нібито мій кумир стояв поруч.
   — Вау, це круто. Мені теж подобається його музика і стиль. — Його очі заблищали від усмішки.
   Давай поберемося! — подумала я, взнавши що у нас один смак у музиці.
   — Ти сам як рок зірка, — підкреслила я.
   — Стараюсь. — Його погляд не покидав мого обличчя. — Я граю на гітарі. Для свого задоволення. — Додав він.
   — Класно. — Заплескала я в долоні і одразу зашарілась. На що Вільям мило по-
 ———————————————
5 А́дам Мі́тчел Ла́мберт (англ. Adam Mitchel Lambert) (29 січня 1982 року в Індіанаполісі ) — американський співак автор пісень та актор. 
-сміхнувся.  — Ти ж був русявий,  а зараз такі темні коси. Скажи як ти зважився   
на такі кардинальні зміни?
   — О, яким я тільки не був. — Засміявся він. — У мене були різні зачіски і різний колір волосся. Мама була в шоці, коли я змінювався не по днях а «по годинах». Але зупинився я на брюнеті.
   — Прямо як мій улюблений співак. — Посміхнулась я. — А я не наважувалась навіть трохи зачіску змінити, про те музика надихнула на зміни. Я почала носити одяг, який мені подобається не зважаючи на оточуючих. Макіяж у стилі смокі-айс і темний лак для нігтів. Проте я кожного дня міняюсь, можу зробити яскравий макіяж та одягти платтям у плісе, головне  те що це моє рішення і тільки моє. — Якось занадто відверто, як взяти до уваги те що ми щойно нормально познайомились. Проте змінились не тільки одяг але і характер. Я стала більш розкута у плані висловлювання своєї думки. Але я могла його налякати. — Вибач, щось я розбалакалась.
   — Ти що?! Мені сподобалось тебе слухати. Зазвичай це я багато говорю, — усміхнувся він, — нарешті слухаю я.
   — А кого ти ще слухаєш, яких виконавців?
   — Пінк6, люблю її, вона кайфова.
   — Згодна.
   — Ти так говориш про свої зміни і про те, що ти стала більш відкритою до експериментів, це завдяки саме твоєму кумирові?
   — Так. Своїй родині та Адаму Ламберту.
   — Мене теж музика зробила сильнішим.
   Мені все більше подобається цей хлопець.
   — Як саме?
   — Ну я був невпевненим у собі. У мене було мало друзів, я не дуже подобався дівчатам. Якщо коротко я був сам по собі. Проте я почав грати на гітарі. — Усміхнувся він. — Почав ходити на уроки гітари і там у мене з'явилися однодумці. Почав змінювати стиль, а потім трохи підкоригував характер.
   — Як то кажуть «музика лікує душу». — Дивлячись на нього, сказала я.
 ———————————————
6Алі́ша Бет Мур (англ. Alecia Beth Moore) відоміша як Pink ( 8 вересня 1979 року, Дойлстаун, Пенсильванія, США) — американська співачка, автор пісень і акторка.
   — Повністю згоден, але ще можу додати, що і серце музика зцілює.
   — Так. С цим я теж згодна.
   — Скажи мені, як така гарна, весела і цікава дівчина, як ти прийшла сюди сама?
   — Я не сама. Я прийшла сюди з друзями. — Вивернулась я від прямої відповіді.
   — Я не про це. — Усміхнувся він і спрямував свій магнітний погляд на мене. —
Як так, що у тебе немає коханої людини?
    — Я це себе питаю кожного ранку. — Ой! Що ж я бовкнула?! Почервонівши як спіла вишня на кексику, я мала якось змінити тему. Я не звикла до такої надмірної уваги зі сторони хлопців. Що ж його запитати? Що придумати? О, є! Еврика!  — В тебе гарне ім'я, але незвичне для наших країв. Хто тебе так назвав? Мама чи
тато?
   — Мама. —  Вочевидь згадавши свою матір, він ніжно усміхнувся. — Вона назвала мене Вільямом, бо у той час багато читала Шекспіра. Це її улюблений поет. Добре хоч те, що мама не змінила прізвище на Шекспір. —— Засміявся він.
   Я підтримала його жвавий сміх.
   — Ну як ви  тут? Бачу не сумуєте? — підійшовши сказав Ян. — Про що балакаєте? — кидаючи хмиз до багаття спитав він.
   — Про музику. — Відповів Вільям.
   Я відчувала себе, мов на заручинах. Мені було ніяково. Я розуміла, що мої друзі навмисно мене зоставили з Вільямом. Добре, що він вихований і нічого не бовкнув розуміючи, що все це запланували наші друзі. Врешті решт він виріс на п’єсах Шекспіра.
   Я дивилась на догораюче багаття, доки хлопці підкидували сухі гілки, щоб заново відродити живе полум’я. Легенький вітерець підхоплював маленькі іскри, і вони кружляючи над багаттям, нагадували своїм мерехтінням світлячків. Я навіть не помітила, що зосталась знову на одинці з Вільямом, доки він до мене не заговорив:
   — Вогонь заворожує, правда?!
   — Так як і вода. Можна дивитись безкінечно. — Зітхнула я. І тут до мене дійшло: — Вільям, ти ж нічого не їв. Пішли я зроблю тобі бутерброд. — Встаючи, я пішла до альтанки, у якій ми проводили сьогоднішній день.
   — Не обтяжуй себе. Вже пізно. — Піднімаючись за мною, говорив він. — сам винен, треба було раніше приходити.
   — Мені не важко. — Обернувшись, посміхнулась я. — Ти не винен, у тебе ж робота.
   Зробивши бутерброди з м’ясом і салатом, я відала йому один і собі взяла теж. Доки їли, ми обговорювали музику і згадали ще одну тему таку, як кіно. І тут нас затягнуло. Я не знаю скільки ми проговорили, але нас почали гукати друзі і казати, що вже пора додому.
   З Вільямом так цікаво. Він розуміє мене. І з ним весело. А ще він такий привабливий. Його усмішка може бути дуже милою і ніжною, а вже через мить це посмішка спокусника, сексуальна і зваблива. Вибухова суміш. Проте якби я не хотіла познайомитись з ним ближче, я не можу. Думаю він не дуже буде радий почути, яка я недосвідчена у плані стосунків. Особливо фізичного контакту.
   Встаючи, Вільям подякував мені за частування, нащо я посміхнулась. Дівчата згадавши про мене, прийшли на поміч, щоб зібрати зі столу. Зробивши після наших посиденьок порядок і загасивши вогонь, ми пробирались крізь темні гущі лісу до наших авто. Дійшовши нарешті до наших залізних «коней», Крістіна та Ян попрощались з нами, і сіли до свого авто. Оскільки, я приїхала з Лізою і її чоловіком, з ними й збиралась повертатись. Проте, тільки я збиралась попрощатись з Вільямом і сісти до машини, як він заговорив до мене:
   — Софіє надіюсь ти не відмовишся скласти мені компанію і поїхати разом зі мною. Можна я відвезу тебе додому?
   — Я збиралась їхати разом з Лізою. — Не дуже обґрунтована відповідь.
   — Будь ласка, Софіє. Одному їхати якось не весело.
   Ліза з Маріо посміхнулись. Моя подруга одразу підійшла до мене, поцілувала у щічку на прощання. Звичайно, як завжди мене не питали згодна я чи ні. Ліза швидко сіла з чоловіком до своєї машини та помахала мені через скло. Маріо завів мотор і вони миттю «зникли» за поворотом.
   — Ну що поїхали? — спитала я.
   — Дякую, що погодилась поїхати зі мною. — Посміхаючись, подякував він.
   Я підійшла до авто Вільяма і він миттю опинився поруч зі мною. Він був на непристойній дистанції і я запанікувала. Вільям був зовсім поруч, я відчувала жар його тіла, коли він простягнув руку, щоб відчинити мені дверцята. Справжній джентльмен. Я подякувала і сіла на сидіння біля водія. Він зачинив дверцята, обійшов авто і сів за кермо. Пристебнувши паски безпеки, ми рушили з місця. Уся поїздка мала зайняти не більше п’ятнадцяти хвилин.
   Вільям увімкнув тихо музику і із динаміків заграла Ріанна з піснею Diamonds7.
   — Чудова пісня. — Сказала я, насолоджуючись музикою.
   — Ага. — Вільям на мить відвів свій погляд від дороги і глянув на мене. — Можна я дещо спитаю?
   — Так звичайно. Але після того, як твої очі знову будуть дивитись на дорогу.
   Він засміявся.
   — Добре. — Ти завтра вільна? — його блакитні, чисті очі знову дивились на мене.
   О ні! Я хочу з ним познайомитись ближче, проте не можу. Йому потрібна інша. Не така, як я. Хіба йому потрібна така цнотлива і сором'язлива дівчина як я?!
  — Вільям, ти не ображайся, ти милий і чудовий хлопець, але окрім дружби я запропонувати нічого не можу. Тому краще залишити все як є. — Я дивилась на нього, але потім відвела погляд на свої зціплені руки, які лежали на колінах. — Дивись на дорогу. — Додала я.
   Він повернув свій погляд на дорогу, але сказав:
   — Я тобі чесно зізнаюсь, що дружби з тобою мені буде замало. Ти ще тоді на майданчику мені сподобалась. Я тебе хотів через Яна запросити на побачення, бо сам не наважувався, але саме тоді він мені сказав, що ти вже зустрічаєшся з Марком. — Він замовчав, потім тихо мовив: — Вибач Софіє. Я не те бовкнув.
   — Ні нічого. Це все в минулому. — Сказала я, потім у голос продовжила: — Тоді коли я познайомилась з тобою і з Марком на майданчику до мене подзвонив Ян і сказав, що хоче мене познайомити зі своїм хорошим другом. Я гадала, що він говорить про Марка і сказала йому, що він трохи запізнився бо я вже зустрічаюсь з ним. Проте тоді Ян видався якимось дивним. Тепер я розумію чому. Він хотів мене познайомити не з Марком, а з тобою.
    — Коли Ян сказав, що ти з Марком, — він важко ковтнув, — мені нібито цеглиною по голові вдарили.
 ———————————————
 7 Diamonds виконавиця пісні Ріа́нна (англ. Rihanna; справжнє ім'я Робін Ріанна Фенті, англ. Robyn Rihanna Fenty; 20 лютого 1988, Барбадос)
   — Я не знала.
   — А якщо б знала, це щось би змінило?
   — Ні. — У моїх очах забриніли сльози, але швидко заклепавши я осушила їх. — Вибач мені.
   — Софіє, не треба вибачатись. Все сталося як повинно було статись. Ти ні в чому не винна. Я не хочу, щоб ти так думала. Я розповів про це, щоб ти знала що ти мені і досі дуже подобаєшся, а не для того, щоб ти почувалася винною. Не треба, добре?
   — Так. — Тихо схлипнула я, надіючись що він не побачить моїх сліз в очах.
   Він поглянув на мене і забравши одну руку від керма, провів пальцями по моїй мокрій щоці від сліз. Я здригнулась. До мене так давно не торкався хлопець. Він такий ніжний і чуйний.
   Витираючи мої сльози великим пальцем, він мовив:
   — Ніколи більше із-за мене не плач. — Він шумно зітхнув від болю, які завдали йому мої сльози. Вільям глянув на дорогу, потім знову на мене і додав: — Узагалі ніколи не плач. — Забравши руку, вона знову опинилася на кермі.
   — Добре, — зітхнула я, і посміхнулась. — Ти маєш справу з рюмсою. — Засміялась я.
   — З гарною рюмсою. — Поправив він мене.
   Ми їхали мовчки, а я прокручувала його слова: «Я тобі чесно зізнаюсь, що дружби з тобою мені буде замало». І мені замало. Проте я не хочу його розчаровувати, тому краще нічого не починати. Він після першого поцілунку захоче «п’ятами накивати». Як у такому віці як я бути нецілованою?! Це для мене дивно, то як тоді буде для хлопця.
   Ми майже приїхали, а я раз через раз пояснювала якою дорогою краще їхати до мого дому.
   Ми на місці. У моєму будинку горить світло лише у вітальні, отже батьки дивляться телевізор.
   — Дякую тобі за те, що ти мене підвіз. — Сказала я.
   — Це тобі дякую, за компанію. — Узявши мою руку він ніжно поцілував зап'ястя.
   Ой, ой я зараз зомлію. Ця мить така інтимна. Усе тіло затріпотіло, від його солодкого поцілунку. Це тільки рука, а який ефект. Що було б, якщо він поцілував мене у губи, я б була у Нірвані.
   — Бувай.  — Нерозбірливо промимрила я.
   — Зачекай я відчиню дверцята. — Він вийшов  з машини і обійшовши її, відчинив мої дверцята. Даючи мені руку, він пильно дивився на мене. Я ніяковіла перед ним, наче мені не двадцять вісім, а не більше шістнадцяти.
   Його тепла рука не відпускала мене до самого будинку.
   Ми зупинились на ганку і він відпустив мою руку і ніжно поцілував мене у щічку. Потім подивився у вічі і посміхнувся мені.
   — Вільям, вибач, але я не можу. Я ж сказала, що ми можемо бути лише друзями.
   — Це звичайний поцілунок у щічку, — він нахилився і знову поцілував мене у щоку. — Бачиш, просто поцілунок. — Засміявся він.
   — Вільям! — вдавано обурилася я.
   — Ну а тепер ти, — підставивши мені щоку, сказав він.
   — Бувай Вільяме. Ще раз дякую за те, що відвіз мене додому. І за приємну розмову і гарний вечір. — Відкриваючи двері, мовила я.
   — Це я тобі дякую. Я давно так гарно не проводив час. До зустрічі Софіє. Солодких снів.
   — Дякую. На добраніч. — Зайшовши у дім, сказала я.
   — На добраніч. — Він посміхнувся своєю бездоганною посмішкою і спитав: — То коли знайомство з батьками?
   — На добраніч Вільям!
   Він засміявся і спустився з ганку. Завівши двигун своєї машини, він помахав мені з вікна і поїхав по залитій світлом ліхтарів вулиці.
   Зачинивши двері, я побігла до вітальні де було світло і чувся телевізор.
   — Усім привіт. — Сказала я.
   — Привіт мила, — встаючи з крісла, відповіла мама. — Ти голодна? Я зараз щось підігрію.
   — Ні, ні. Я добре поїла. Хлопці смажили м'ясо та овочі на грилі.
   — Привіт доню. — Відірвавшись від екрану, привітався він. — Як провела час?
   — Чудово! — вишкірилась я на усі тридцять два зуби від згадки про Вільяма.
   — Радий це чути. — Посміхнувся тато. — Рада що пішла?
   — Так. Це був чудовий вечір.
   — Сідай з нами розповіси нам про пікнік. — Сідаючи знов на крісло, сказала мама.
   — Все було як завжди на пікніках. Їжа, її готування, вогнище, все як завжди. Але є новина, — сідаючи мовила я, — Ліза вагітна!
   — О це чудова новина, — радісно сказала мама. — Хай буде здорова вона і її маля.
   — Привітай її потім за нас. — Посміхнувся тато.
   — Обов'язково. І ще одне, — зашарівшись мовила я, — мене познайомили з хлопцем. Наймилішим на світі.
   — Ми бачили, що тебе проводив хлопець. — Зізналась матуся. — Ми хотіли це почути від тебе.
   — Як звати цього наймилішого хлопця? — спитав татко.
   — Вільям. — Щоки палали рум'янцем, коли я почала розповідати про нашу розмову з ним у лісі і про розмову у авто. — Я просто в ейфорії від того, що йому подобається творчість Адам Ламберта. А ще від того, що я йому подобаюсь вже десять років.
   — Ну і коли ви зустрінетесь знову? — спитала усміхаючись мама.
   — Я не знаю.
   — Він зізнався, що ти йому подобаєшся і нікуди тебе не запросив? — здивувався тато.
   — Він хотів. — Запнулась я. — Проте я йому цього зробити не дала.
   — У тебе всі вдома? — спитала матуся, відкривши від подиву рота.
   — Так усі мамусю, — вказуючи на місця де сидять батьки, я мовила: — Вдома ти, тато і я.
   — Не будь дурненькою, тобі ж він сподобався. Чого ти йому не даси шансу? — спитала мама, дивлячись на мене.
   — Я не можу. — Сльози вже текли по підборіддю, коли я говорила. — Йому не сподобається зустрічатись з такою як я.
   — З якою як ти? — поцікавилась мама, проте вона добре знала відповідь.
   — Не цілованою. — Заплакала я ще дужче.
   — Це його робота тебе навчити. — Сказала мама.
   — Цьому вчаться приблизно у шістнадцять, а я навіть у вісімнадцять цього не змогла зробити. Тепер мені двадцять вісім, а я і досі ні разу не цілувалась.
   — Ти ж не винна, що у тебе був перший хлопець не рішучий, — заспокоювала мама. — Не втрачай можливості бути щасливою зараз. Ти ж сама кажеш, що Вільям хороший і розумний хлопець, він буде радий, що йому випала можливість першим тебе поцілувати. Ось побачиш.
   — Ні. Я не зможу. Я хочу, але не можу. — Плакала я.
   — Все ти зможеш. Це як до першого удару у боксі. Спочатку хвилюєшся, а потім весь віддаєшся боксу і все відбувається само собою. Так і тут. Просто треба один раз побороти хвилювання і все вийде. — Сказав тато, встаючи і цілуючи мене у чоло.
   — Я не можу. Я не можу, пересилити себе. Не хочу, щоб він втік після нашого першого поцілунку. Краще я не буду нічого починати. Я не вмію цілуватись і все.
   — А що значить вмію не вмію? У кожного це виходить по різному. Але і виходить саме по собі. — Мама стиснула мені руку і притягнула до себе. Вона міцно мене обняла і я щосили заплакала на її плечі.
   — У мене ніколи цього не вийде, я не поцілуюсь, я ніколи не вийду заміж і ніколи не буду мати дітей. — Я майже кричала від болю. Страх перед поцілунком видався сильнішим ніж я колись могла б подумати. — Я так хотіла бути дружиною і мамою. Хіба я так багато хочу. Хочу бути по жіночому щасливою.
   — Усе в тебе буде. — Заплакала мама.
   — Мамусю я дійсно думаю, що у мене всього цього не буде. — У грудях стискалось від власних слів.
   — Досить це повторювати, — плачучи разом зі мною, сказала суворіше мама, хоча для неї це не притаманно. — Все буде добре. Ти вийдеш заміж і народиш нам купу онуків. — М'яко сказала мама, повертаючи свій ніжний голос у звичайний стан.
   — Я так хочу, щоб це було правдою. — Здригаючись, мовила я.
   Минуло трохи часу і я заспокоїлась. Вставши під душ, я намилила волосся і почала змивала з себе запах диму від вогнища. Намиливши добряче пінкою лице, я позбулась туші, яка струмками «прикрашала» моє заплакане обличчя. Надівши після ванної халатик і кімнатні капчики, я всілась на ліжко. Думки не зоставляли мене ні на мить, вируючи довкола Вільяма. Я б дуже хотіла відчути тепло його обіймів, смак солодкого поцілунку, ніжні слова, але тільки я про це думала, як одразу починала плакати.
   Закутавшись у ковдру я ще трохи посопіла, але узявши MP3 я увімкнула пісню «Sleepwalker»8, яка нагадувала мене. Я почала нарешті відчувати, що засипаю під пісні улюбленого співака. Я глянула на годинник – друга ночі. Зрозумівши, що зараз відключусь, я зняла навушники, виключила музику і міцно заснула.