Глава 33

   Нарешті остання сходинка. Еверест позаду. Я важко зітхнула, підняла голову і випрямилась як солдатик.
   — Ти?! — я була спантеличена.
   — Я! А що ти не рада мене бачити? — посміхнувся Марк своєю чарівною посмішкою.
   — Я дуже-дуже рада тебе бачити! — підбігши до нього, я повисла на його шиї.
   Він не поступався, і теж не ховаючи емоцій міцно обійняв мене.
   — Привіт, — тихо мовила я, трохи відсторонившись.
   — Привіт. — За привітом, послідував швидкий, але ніжний поцілунок у губи. — Вибач мене Софіє. У мене був важкий день, а ще саме у той момент я сперечався з батьком. Я не хотів тебе засмутити, а тим паче образити якось. Я сам не знаю чого зірвався на тебе. — Він винувато глянув на мене.
   — Я розумію. — Не знаючи, що ще сказати я просто посміхнулась.
   — Ти плакала через мене?
   — Не зважай, я як завжди гіперболізувала ситуацію. Це все із-за того, що я так сильно тебе кохаю. Я стала зовсім рюмсаю.
   — Я не люблю коли ти плачеш. Більше цього не роби. — Діставши з кишені невеличку упаковку серветок, він вийняв одну і простягнув мені.
   Я посміхнулась і узяла серветку.
   —  Постараюсь. — Витираючи незграбно і непривабливо носа, з якого боку не глянь, сказала я.
   Сліз видно вже не було. Як Марк дізнався, що я плакала? Начебто по моєму червоному обличчю і закладеному носі не видно, як я одразу не здогадалась. Треба трохи підфарбувати очі та губи. Як це зробити? Не скажу ж я зачекай, я припудрю свого червоного «шнобеля».
   — Підемо на ганок? — запитав Марк, обірвавши мої думки.
   — Ти іди сідай, а через хвилину я підійду. Добре?
   — Так, звичайно.
   Клас! Клас! Клас! Мені так треба була ця пауза.
   Навівши трохи краси на своєму заплаканому обличчі, я ще раз подивилась у дзеркало. Боялась, що переборщила з косметикою і буду виглядати як Гейша. Упевнившись, що все чудово, я узяла серветку і ще раз витерла свого закладеного носа. Не хочу бубоніти у ніс, коли буду вітати Марка з нашим святом.
   Глянувши на пакунок з подарунком, у мене в голові сяйнула дума, а що як Марк згадав про нашу маленьку дату. Ні, ні це не маленька дата, це величезна дата, це цілий місяць! Можливо він тому і примчав до мене?! Точно він згадав! Ура! Похлопавши задоволено в долоні, я узяла пакунок і вибігла з кімнати.
   Сходинки вже не здавались нездоланою перешкодою. Я «летіла» над ними, бо у мене знову відкрились крила кохання. «Приземлившись» на ганку, я зачинила двері і встала біля гойдалки.
   Маркс сидів і посміхався мені щирою, відкритою посмішкою. Я стояла неначе вкопана, і дивилась на дороге мені обличчя. Труснувши головою, щоб хоч якось вернутись на цю «планету», я підійшла ще ближче до Марка. Тримаючи руки за спиною, я ховала подарунок.
   Дивлячись на мою нерішучість, Марк поплескав долонями по своїх колінах, запрошуючи мене всістись на них.
   Ох, я млію, коли він проявляє ініціативу. Люблю сидіти на його колінах, слухати як б'ється його серце, як він дихає, вдихати його аромат, і чути тепло його обіймів. Вже цілий місяць, його обійми, моє улюблене пристановище.
   Я вдихнула повні легені повітря, і швидко видихнула. Зніяковівши, я простягла руки у яких був пакунок. Посміхнувшись я сказала:
   — Це тобі.
   — Мені?
   — Так. Надіюсь сподобається.
   Марк узяв пакетик, і спантеличено глянув на мене своїми зеленими очима. Відривши пакунок, Марк витягнув подарунок і листівку.
   — Нічого собі! Дякую.
   По його виразу обличчя, мені стало зрозуміло, що він не здогадався у чому саме річ.
   — Будь ласка. А ти знаєш, що сьогодні за день?
   Марк дивився прямісінько мені у вічі, ніби то шукав у них відповідь на моє запитання. Перевівши свій погляд на листівку він відкрив її, і на його обличчі засяяла усмішка.
   — Ми місяць як разом? — невпевнено спитав він.
   — Так. — Я чогось зніяковіла.
   — А я тобі нічого не приготував. — Понуро сказав він і опустив голову.
   — Ну що ти таке кажеш?! За що пробач? — ніжно погладивши його по щоці, я мовила далі. — Мені байдуже, що ти нічого не приготував, бо самий дорогий для мене подарунок, це твоя присутність.
   — Я знаю, але все одно. — Тихо сказав він.
   — Як щоб я знала, що твоя реакція буде такою, я б узагалі нічого не подарувала. Хіба важливо, хто кому зробив подарунок?! — Посміхнулась я. — Кохання ж не визначається подарунками, або їх кількістю. Я згадала про сьогоднішню дату і захотіла привітати тебе. Нас. Тим паче хлопці забудькуваті стосовно дат.
   — Підвівшись з гойдалки, Марк міцно обійняв мене і поцілував так швидко, як він тільки вміє.
   За цілий місяць я вже звикла до швидкісних поцілунків. І взагалі, мені здається що ми поцілуємось по-дорослому лише на нашому весіллі.
   — Я кохаю тебе Софіє, — прошепотів він. — Ти для мене все.
   — Я знаю, бо теж саме відчуваю до тебе. — Вткнувшись носом об його шию, я міцно притиснулась до нього.
   Постоявши декілька хвилин в обіймах один одного, ми згодом всілись на гойдалку. Точніше Марк сів на гойдалку, а я йому на коліна.
   Моя голова знайшла пристановище у Марка на плечі, а руки ніжно обплітали його шию. Мій коханий мене тихенько гладив по спині, доки я звільнялась від сьогоднішніх важких думок.
   Мій сьогоднішній сумний настрій, як вітром звіяло. Коли Марк поруч, я щаслива і забуваю про усі хвилювання. Я насолоджуюсь його обіймами, його губами на моїй скроні, і це самі чудові відчуття, і від них я немов літаю. Я знаю, як сильно він кохає мене, він завжди про це мені говорить. Але моя надмірна уява завжди наводить безлад у моїй голові, і я починаю вигадувати усілякі дурниці. Треба припиняти штурм безглуздих думок, як тільки вони з'являються на горизонті. Треба перестати накручувати себе і завжди вірити Маркові, і просто кохати його. Так, бувають суперечки, але це ніщо у порівнянні з тим, яке сильне і солодке наше кохання. Я вдячна долі за те, що той м'яч на майданчику поцілив у мене, завдяки цьому тепер Марк зі мною. Я посміхнулась, згадавши нашу першу зустріч, і Марк це помітив.
   — Ти чого посміхаєшся?
   — Згадала про той випадок з м’ячем, — я засміялась. — Ти влучно б'єш. Попав з великої відстані прямісінько мені в око.
   — Так, цікаве знайомство. — Щиро засміявся він.
   — Я рада що тоді так вийшло, твій добрячий удар був схожий на влучну стрілу купідона.
   Він засміявся і прошепотів:
   — У мене теж вона влучила, як тільки я побачив твої сині очі. Я ніколи не забуду, як ми уперше зустрілись поглядами. Мені тоді було не до футболу, я ні про що не міг думати окрім тебе.
   — Я теж. Але потім прийшла твоя колишня подружка. — Я важко зітхнула і продовжила: — Звичайно я не знала тоді хто вона, але все одно мене дуже засмутило, що вона говорить з тобою. Я навіть не знала тебе, а ти вже стільки емоцій викликав у мене. Я сама тоді не могла зрозуміти, що зі мною діється.
   — А я у той момент був дуже злий, що вона підійшла до мене і ти це все бачила.
   — Цікаво все ж таки, що люди які ніколи не бачились, і не спілкувались так тягло один до одного.
   — Так. — Посміхнувся він. — Я був зачарований тобою у ту ж саму мить як побачив. — Він глянув прямісінько в мої очі і мовив далі: — І я дуже радий, що у тебе не було до мене хлопця. Приємно усвідомлювати, що ти тільки моя.
   Я посміхнулась і притиснулась іще сильніше. Ще б трохи і Марку не було чим дихати, тому я трохи послабила свою хватку.
   — А мені шкода, що я не перша твоя дівчина. — Я важко зітхнула. Мені було не пособі від думок, що ця Крістіна цілувала та обіймала мого хлопця.
   — Ти перша дівчина повір. — Марк не поспішав говорити далі, нібито чогось соромився. Але хвильку помовчавши, він заговорив: — За тих три місяці, які ми були з Крістіною разом, я жодного разу з нею не цілувався. І ми жодного разу не казали один одному, що кохаємо. І я радий, що слово кохаю я сказав тільки тобі.
   У мене дар мови зник. Щелепа відвисла. Оце так! Нічого собі зізнання! А як же вони з цим тягли так довго? Що за дурне запитання?! Він скромна і чудова людина. Ось чому він ніяк не може нагородити мене поцілунком. Для нього це так само вперше. Я безмежно рада, що він не цілував і не зізнавався їй у коханні. Мені хотілось кричати від радості. Щасливішої людини чим я, просто не існує. Як же я кохаю цього хлопця! Він мій і тільки мій.
   — Ти узагалі її не цілував? Навіть не доторкувався до її вуст? — оце я дала! Сорому не залишилось у мене чи що?! Але мені так кортіло ще раз почути його зізнання.
   — Ні, ні разу. Я цілував лише тебе.
   Ці слова, як бальзам на мої вуха, хоч ложкою підбирай. Серце задоволено наспівує свою особливу музику кохання. Я уся тремчу від такого щирого зізнання мого коханого. Я у нього єдина, як і він у мене.
   — Ти навіть не уявляєш Марку, який ти зробив мені подарунок своїми словами на нашу річницю! Ти зробив мене найщасливішою і найкоханішою дівчиною у світі. Я так тебе кохаю Марку.
   — І я тебе кохаю Софіє. Я радий, що ти моя перша і єдина дівчина, яку я кохаю і цілую.
   — І я рада, — я солодко зітхнула у його обіймах. — Дуже рада.

   Прокинувшись рано від сонячних промінчиків, які весело грали на моєму ліжку я солодко позіхнула.
   Який же чудовий учора був вечір і таким його зробив мій коханий. Його щирість і зізнання досі лунали у моїх вухах. Що може бути кращим чим взнати, що він цілком і повністю належить мені. Сяючі від радості, як новорічна ялинка з безліччю гірлянд, я встала з м’якенького ліжка в обійми гарного дня.
   Прийнявши душ і почистивши зуби, я навела легкий макіяж і поспішила переодягнутись. Ввімкнувши веселу музику, я почала переглядати речі у шафі. Довго не задумуючись, що вдягти, я дістала довгу спідницю і нещодавно куплений топ. Довгу спідницю я вибрала навмисне, щоб зайвий раз не бентежити Марка. У принципі мене і саму все влаштовувало у моєму сьогоднішньому туалеті.
   Привітавшись зі всією родиною, яка зібралась за сніданком, я всілась за стіл чекаючи на млинці. Бабуся мені їх не пожаліла, поклала таку купу млинців, нібито я спортсмен, який зараз піде в спортзал переганяти все з’їдене в м’язи. Але з моїм піднесеним настроєм, я не зрозуміла, як стріскала усі млинці з полуничним джемом, які лежали на моїй тарілці.
   — У тебе сьогодні такий гарний апетит, що я аж нарадуватись не можу! — радісно зауважила бабуся. — Може тобі ще підкласти декілька?
   — Я знаю, що у тебе завжди підіймається настрій коли я добре їм. Але ще один млинець і я буду виглядати, як наш товстенькій котик, — я глянула у бік кота який наминав свій котячий сніданок.
   Кіт нібито знав, що мова іде про нього і про його тяжку вагу у «котячій категорії». Тому залишивши тарілку з гордим виглядом, він повиляв своїми пухкенькими боками та вийшов з кухні.
   — Ти диви якій розумний! — засміялась мама.
   — Весь у мене вдався, — посміхнулась я.
   Доки всі реготали, бабуся користуючись нагодою, поклала ще декілька млинців дідусеві, татові ну і звичайно мені. Мамі пощастило, вона доїла першою свої два млинці і встигла покласти до умивальника тарілку. Тому бабусі прийшлось повернути млинець до стопки інших. Це її трохи засмутило. Але мама подивившись на бабусю, і побачивши вираз її обличчя, не втрималась і промовила:
   — Ну добре мамусю, давай мені вже того млинця, — підсовуючи чисту тарілку, щойно узяту з шафи, посміхнулась вона.
   Бабуся немов метелик залітала по усій кухні, радісно забубонівши:
   — Який чудовий ранок! Їжте мої голуб’ята. Смачного.
   Усі хором сказали дякую і приступили наминати нову порцію млинців.
   — А як у вас справи з Марком? — спитав тато, осиливши останній шматок.
   — Все чудово! Я щаслива! Він кохає мене, а я його! — радісно сказала я, нібито щойно знайшла золоту жилу.
   — Радий це чути. — поцілувавши мене у чоло, тато додав: — Люблю коли ти посміхаєшся. Добре, усім бувайте я на роботу.
   — Бувай таточку. Люблю тебе.
   — І я тебе квіточко. — Посміхнувся тато.
   — Зачекай на нас. — Поспішила мама. — Ми з батьком маємо навідати пару магазинів і купити йому дещо вдягтись. Бо навряд чи він сам купе щось «пристойне». — Глянувши на дідуся, а потім перевівши погляд на тата, вона спитала.
   — Любий підкинеш нас до найближчого магазину?
   — Звичайно. Збирайтесь, я зачекаю у машині.
   — Ну що тату пішли? —  спитала матуся.
   — Так. — Підіймаючись, дідусь направився до дверей.
   Але несподівано, бабуся закричала немов гучна серена:
   — Ні «молодий» чоловіче, ви в такому вигляді не підете!
   — А що не так? — обернувся на неї дідусь.
   — Ти ще запитуєш?! Піди переодягни ці червоні короткі шорти. Це навіть шортами не назвеш. В доісторичному періоді такі носили, щоб хоч якось прикритись.
   — А може я їх якраз з того часу і ношу! — пожартував він, показуючи свою посмішку із-за вусів.
   Завдяки дідусю, вся наша весела компанія знову розсміялась, навіть було чути як тато засміявся у холі.
   — Ох, жартівник. Іди вже, переодягайся. — Мовила бабуся.