Глава 5

Доки я протягувала руку, він сам її схопив і допоміг мені піднятись. Я була ошелешена і задоволена одночасно. Емоції переповнювали мене і я зовсім не знала, що з ними робити. Допомігши мені переступити через невеличку перешкоду, він відпустив мою руку і попрямував далі.
   Мені дуже хотілося вчепитися в його руку і ніколи більше не відпускати. Висновок – я «збожеволіла». Напевно зрозумівши, що я не із балакучих, Марк, глянувши на мене своїм дивовижним поглядом, почав розмову сам.
   — Я раніше тебе не бачив на майданчику. Ти не любиш футбол?
   — Звідки ти це узяв?! Звичайно люблю! — потупилась я. Він пильно поглянув на мене і посміхнувся. — Ну добре, добре зізнаюсь! Я не фанатка футболу, але не тому що я не люблю спорт, просто ти вже бачив наслідки. — Показуючи на синець сказала я.
   Від моїх пояснень він голосно розреготався. Мені стало дуже ніяково. В наслідок цього я геть зашарілась. Щоб перевести його увагу з мого почервонілого обличчя, нарешті заговорила я.
   — А ти професійний футболіст, чи просто любиш пограти?
   — Мені дуже подобається грати, від цього я отримую купу задоволення. — Радісно сказав він. Але потім раптово посумнішав.
   — Але? — запитала я, побачивши його сумну, ледве помітну півусмішку.
   — Але, — повторив він мої слова, потім додав — у мене інші плани. І ці плани не дадуть мені змоги грати професійно.
   — Чому? — запитала я, забираючи пасмо волосся, що вислизнуло з незграбного хвоста. Краєчком ока я побачила, як пильно він дивиться на мене. Ніжна посмішка заграла у Марка на обличчі. Мабуть, це була реакція на мої «важкі» зусилля скласти неслухняне волосся до купи. Я відвела погляд і знову запитала: — Так чому? Він опустив очі, і я зрозуміла, що лізу не в свої справи. — Вибач. Мене це не стосується. — Поквапилась сказати я.
   — Нічого, усе добре. Просто тато хоче, щоб у восени я пішов працювати до його автосалону.
   — А ти не хочеш?
   — Вибір у мене невеликий – або я працюю в тата, або я працюю в тата.
   — Дійсно. Але ти все ж таки вибирай другий варіант. — Усміхнувшись, я подивилась на Марка.
   Він що сили розсміявся і відповів.
   — Умієш ти підняти настрій.
   — Дякую. Ти звертайся, якщо треба буде вибрати з між варіантів.
   — Обов'язково. — Знову засміявшись, сказав він.
   Я навіть не помітила, що пройшла повз свій будинок. Ми йшли далі, доки я не почула, що мене кличуть. Обернувшись, я побачила батьків. Вони здивовано дивились у наш бік, тримаючи у руках купу пакунків.
   — Софіє, ти забула де живеш?! — з посмішкою крикнула мама.
   Не знайшовши що відповісти, від зніяковіння я стояла нерухомо. Доки Марк не запитав.
   — Ми пройшли твій будинок?
   — Так. — Видавила я з себе єдине слово.
   — Тоді пішли назад. — Зі смішком у голосі сказав він.
    Ми попрямували до батьків. Аж тут я зрозуміла, що зараз мені доведеться знайомити їх з Марком. А як правильно знайомити хлопця з батьками – я не знаю. У мене ж ніколи не було хлопця. Треба вдихнути й видихнути, заспокоїтись та…
   — Привіт. Знайомтесь. Це Марк. А це моя мама Лана і тато Альберт.
   — Дуже приємно з вами познайомитись. — Потискуючи татові руку сказав Марк.
   — І нам також синку. —  Посміхаючись, відповів тато.
   Познайомившись з батьком, Марк поглянув на маму і також привітав її.
   — Пішли до хати, вип'ємо чаю. — Запросила мама.
   — Дякую, але іншим разом. Поспішаю на гру. — Зніяковіло відповів Марк. — До побачення.
   — До побачення. Заходь якось Марк, будемо раді тебе бачити. — Поспішила сказати мама, ідучи з татом до хати.
   — У тебе дуже приємні батьки.
   — Дякую. І спасибі, що провів мене.
   — Ще раз вибач за синець. Зустрінемось якось. Я маю іти, бувай. — Помахавши рукою, він зник за будинком.
   Я навіть не встигла відкрити рота, щоб сказати йому «бувай», а він вже пішов. Це мене дуже засмутило.
   Батьки стояли на ганку, чекаючи на мене, і я побачила, що двері привідчинені. Невже я забула їх зачинити, коли поспішала до Лізи.
   — Люба біжи сюди, тебе дехто чекає! — Гукнула матуся.
   Я була здивована і зацікавлена одночасно.
   — Хто мене чекає? — з піднятими бровами запитала я.
   — Заходь, та побачиш. — Відповів тато, підштовхуючи мене до дверей.
   Тепер я зрозуміла, що це не я не зачинила дверей. Нерішуче заходячи у власний будинок, я огляділася. Пройшовши коридор, я глянула у вітальню, але нікого у ній не побачила. Ідучи далі, ближче до кухні, я відчула дивовижний аромат. Цей запах печива, знайомий мені з дитинства, я впізнала одразу. Я миттю зрозуміла – хто там на кухні. Це могла бути, лише одна людина…
   З посмішкою до вух я забігла до кухні.
   — Привіт бабуню!
   — Привіт моє сонечко! — розцілувавши мене, привіталась бабуся.
   — Яка я рада тебе бачити! Оце дійсно – сюрприз так сюрприз! — обнімаючи її, радісно вигукнула я. — А де дідусь? 
   Не встигла я запитати, як позаду відчула міцні обійми.
   — Як ся має моя красуня? — запитав дідусь.
Я обернулась щоб обійняти його, але незчулась, як вдруге опинилась  пригорнутою сильними руками.
   — У мене все добре! А ви як, мої любі? — не перестаючи посміхатись, запитувала я.
   — Все гаразд. Як може бути інакше, коли ми нарешті побачили свою любу онучку. — Теплим голосом сказала бабуня. — Гарний вибір! — додала вона, збивши мене з пантелику.
   — Що ти маєш на увазі? — дійсно не розуміючи, запитала я.