ГЛАВА XIV «ЧУЖИЙ СЕКРЕТ»

Цього ж вечора Амір заїхав за Веронікою, як їй і обіцяв. Він не очікував від цієї зустрічі чогось особливого: просто трохи відволіктися від обтяжливих подій та розважити себе. Із дівчиною було цікаво спілкуватися та вести легкий флірт, що розслабляло його.

Амір вирішив не шукати чогось нового, а відвідати той бар, у якому був з Ігорьом. Йому там наче сподобалось, обслуговування та персонал були у порядку, атмосфера розслабляла, а напої вартували своїх цін.

Пройшовши із дівчиною до будівлі бару, вони вибрали вільний столик, сівши за нього. Амір зробив замовлення, взявши собі безалкогольний напій, після чого повернувся до неї, сівши навпроти.

Сьогодні Вероніка була одягнена більш відверто та вишукано, ніж одягалася в офіс. Це було не вульгарно, проте водночас із цим витончено.

-Як вам заклад? – запитав хлопець, відкинувшись на спинку крісла так, як він це зазвичай робив.

-Неймовірної атмосфери. А ця музика… Звучання роялю зводить мене з розуму.

Амір всміхнувся, мовивши:

-Справді?

-Безумовно!

На мить між ними запала тиша. Якась неоднозначна та дещо незручна. Дівчина, машинально затарабанивши пальцями по стільниці, промовила, посміхнувшись:

-Чому ж ви мовчите, пане?

-Ви просили не говорити на робочі теми, - всміхнувся парубок.

-Ах, невже ви лише про це і вмієте розмовляти?

-Важко переналаштуватися після робочого дня. А так, я надаю вам честь завести розмову.

-Ох, пане, пане, запросили даму на зустріч, а розмову заводити їй?

У цей момент принесли замовлення. Офіціант поклав два келиха на стіл, після чого залишив гостей. Взявши келих до рук, Амір відповів:

-Проте зрештою все ж краще мати мовчазного супутника, ніж того, що базікає дурниці. Вип’ємо?

-За зустріч, - додала дівчина.

Вони стукнули келихи один об інший, відпивши по ковтку. Амір пожалкував, що черговий раз опинився за кермом.

Опустивши келих, Вероніка певний час дивилася на свого супутника, а потім раптом запитала:

-Ви завжди такий спокійний та потайний? Чи просто добре вдаєте?

-А ви завжди так тиснете? Чи це виключно для обраних?

-Дивлячись, хто переді мною. Ви дійсно мало розповідаєте про себе, - вона із легкою грайливістю всміхнулася, - це стиль?

-Якщо мовчання – стиль, то, мабуть, так.

-Чи вам є щось приховувати?

-В усіх нас є секрети, пані Вероніко, просто хтось робить з цього афішу таємничості.

-Що ви тільки що і зробили.

-Хм, а вам так цікаво? – глянувши на неї із легким викликом, запитав парубок.

-Можливо… Мені хочеться дізнатися вас краще.

-А якщо те, що ви дізнаєтеся, розчарує вас? – склавши руки на грудях, запитав Амір.

-Не існує повністю програшних та безнадійних речей. У всьому є свої плюси.

-Ви так вважаєте?

-О, так, - відповіла Вероніка, - з усього потрібно вміти витягувати власну вигоду. Інакше це життя буде надто жорстоким.

Амір витримав паузу, пильно дивлячись на неї. Невдовзі він відповів:

-Мені подобаються ваші слова.

Їхня розмова продовжувалась у такій ж манері: неконкретній, більш риторичній та відносній, проте обох цілком влаштовував такий стиль. Щось на грані флірту та філософських роздумів на фоні блюзу та джазу за келихом міцного напою… Цей вечір був ідеальним.

Минуло, можливо, сорок хвилин. Тема їхнього діалогу дещо змінилася, проте обоє уже відчували себе вільніше. Амір повністю розслабився, коли раптом із лінивого стану його вивів раптовий телефонний дзвінок. Парубок глянув на екран – це був Сергій Сергійович. «Ну ви б ще коли зателефонували, - роздратовано подумав хлопець, - у мене неробочий час, все».

Він не підійняв слухавки. Проте через певний час дзвінок повторився. Амір, стиснувши губи, незадоволено видихнув та, взявши сумку, промовив:

-Пані Вероніко, я відійду. Важливий дзвінок. Перепрошую.

-Так, звичайно, - відповіла дівчина, уже проводжаючи його поглядом.

Амір вийшов у коридор, що вів до вбиралень, наміряючись знайти тихе, підходяще для розмови місце. Він підійняв слухавку, толерантно, проте із легким незадоволенням у голосі мовивши:

-Добрий вечір. Сергію Сергійовичу, я перепрошую, проте це не мій робочий час.

-Добрий. Я не займу багато вашого часу. Можете сказати, яка печатка стоїть на документі, який ми сьогодні підписали? Ви маєте зараз до нього доступ?

Амір уже намірився дещо висказати йому, проте згадав, що залишив його у сумці, яку зараз мав при собі, так і не виймавши його звідти після зустрічі. «Вважайте – вам пощастило», - промайнуло у його голові.

-Так, - відповів хлопець, - хвилинку…

Амір притиснув телефон головою до плеча, дістаючи з сумки документ. Роблячи все поспіхом, із сумки висунулись деякі речі, серед яких був його блокнот, який він машинально кинув сюди ще вчора увечері.

У цей момент до коридору зайшов деякий персонал: вони про щось розмовляли, зчиняючи галас. Амір, розуміючи, що не знайде тут спокою, роздратовано шарпанув сумкою, промовивши у слухавку:

-Я перепрошую, зачекайте трохи.

Він ринувся коридором, прямуючи у самий його кінець, де, вірогідно, були двері до чорного виходу. Проте не помітив, що, коли зірвався з місця, із сумки випав нотатник, впавши на підлогу біля стіни.

***

Влада, граючи уже тривалий час, відчула, як важко стає тримати голову, пальці стали ватними: ними було складно рухати. Дівчина розуміла: їй була потрібна перерва. Вона зупинила гру та, гідно вставши з-за інструмента, вийшла у коридор, прямуючи до підсобки.  

Дівчина вирівнялась, розім’явши затерплу спину. У коридорі висіла тиша: лише десь далеко чулися чиїсь кроки та голоси. Йдучи до приміщення для персоналу, вона раптом помітила, як під стіною на підлозі валяється якась записна книжка: кінчик її був у павутині, а деякі із сторінок зімняті й загнуті.

Вона підійшла ближче та підійняла блокнот із підлоги, наміряючись просто розрівняти сторінки та покласти його на підвіконник, аби його хазяїну потім було легше знайти його. Проте, вирівнявши три зім’ятих сторінки, її погляд одразу опинився на ініціалах власника, що були виведені у правому верхньому куті: «Амір Волощук».