Розділ 6. Нещасний випадок

Важке дихання розбивало простір попереду Алі. Залишилося пʼять хвилин, а дівчина ще у автобусі. Вона нервово вистукувала ногою по транспорту. Вербицька направила погляд за вікно, автобус наближався до місця її роботи. Мить — і Олександра вистрибнула на бруківку, швидкими кроками зайшла в будівлю. Похапцем віталася з усіма, хто зʼявлявся на її шляху.

Коли білявка опинилася біля кабінету, той був зачинений. Невже вона прийшла першою? Добре, що вчора їй люб’язно дали запасні ключі й не доведеться чекати під дверима. Вона полегшено зітхнула і кинула сумку на стіл. Аля відшукала порожню склянку та графин із водою. Горло скребло від бігу та хвилювання.

Скрип дверей. Між ними та стіною вигулькнула руда голова.

— Доброго ранку, — кинула вона, озираючись простором. Жінка середнього віку зайшла всередину. Здається, минулого разу колега Олександри представляла їх одна одній. Звали її Жанна.  — Аліно, — звернулася вона до Олександри. — А що, Назара ще немає?

Олександра стрималася, щоб не закотити очі. Проте пальці сильніше стиснули склянку. Вона досить часто чула звертання «Аліна» у свій бік і це її невимовно дратувало! Дівчина покинула справу пояснювати людям одне і теж з року в рік.

— Прошу називайте мене Аля, — кутики губ сіпнулися в усмішці. — Ні, Назара ще немає.

В Жанни очі на лоба полізли, вона вимогливо цокнула язичком, вперши руки в боки:

— А хіба є якась різниця?

На годиннику лише восьма година ранку, а праве око в Алі вже сіпалося.

— Звичайно, це два різних імені, — дівчина сіла за стіл. — Думаю, вам би не прийшлося до смаку, якби вас називали… — Олександра замовкла, пригадуючи які є імена схожі до Жанни, — Сніжаною! 

— Ой, — відмахнулася Жанна, поправивши пряме коротке пасмо за вушко. — Якби я вслухалася в слова, якими мене називають всі тимчасові секретарки, — хитрі очі багатозначно зупинили погляд на Олександрі. — Я б тут так довго не протрималася. І взагалі, Аліночко, треба знати своє місце. Коли з тобою говорить хтось старший і впливовіший, було б файно хоч на дрібку проявляти повагу, — руда співробітниця показала маленький простір між своїм вказівним і великим пальцем, примружившись.

Аля вчепилася пальцями в підлокітники крісла. «Я тут другий день, а вона мене вже дратує», — пронеслося у думках Вербицької.

— Взагалі треба знати імена своїх колег, — холодно відказала білявка. Настрій було зіпсовано. Вона тільки й очікувала, щоб Жанна покинула цей кабінет. — Що ви хотіли від пана Карміна? — Олександра розуміла, що це її ніяк не обходить, але хотілося штрикнути жінку словами.

Жанна гмикнула, показуючи усім своїм виглядом, що звітуватися вона не збирається. Руда хотіла поділитися ще цікавими думками, але до кабінету, немов нестримний вихор, залетіла Інесса. Сьогодні в зубах чорнявки був пластмасовий стаканчик з кавою, а в руках дівчина тягнула стопки якихось старих випусків журналів. Вишенькою на цьому торті були ножиці, що немов велика блакитна каблучка трималися на великому пальці Інесси.

Дівчина не наважувалася кивнути, аби не розлити каву.

— Інно, передай Карміну, що я заходила, — манірно проказала Жанна й, вальяжно хитаючи звабливими формами, пішла геть.

Іннеса поклала стопку на купу, від чого кілька журналів зіскочила на підлогу, і смачно сьорбнула ледве теплий напій.

— Доброго ранку, — Аля махнула до колеги. На вигляд чорнявка була приємнішою, аніж та… попередня. — Із самого ранку багато роботи? — дівчина поглянула на журнали, які продовжували розїжджатися на столі. Один навіть опинився біля її столу. Олександра піднесла його та передала Інессі.

— Гарно дякую, — проспівала заклопотано чорнявка, притиснувши журнала-втікача між колінами. Інесса привітно усміхнулася білявці, відзеркаливши помахом руки її жест. — Не те слово. Набралася на тижні вперед, — попутно вона починала щось писати і вирізати зі старого примірника.

— Не зважай на Жанну, вона всіх кличе якось не так. Мабуть, старість, — темні очі Інесси вивчали сторінку на столі.

Аля засміялася.

— Ти вже прийняла новий проєкт? — метушливо поцікавилася колега.

Олександра глянула на поверхню папки, до якої ще не дійшли руки.

— Вчора його отримала, але ще не розбиралася.

Аля сперлася сідницями на стіл, звертаючись до колеги:

— Ти давно тут працюєш?

— Десь три роки. Дні летять так швидко, що важко відслідкувати все це. А я, як бачиш, взагалі женуся попереду часу,— без жартів проказала вона. — Якщо закінчу завчасно, поїду з родиною на вікенд в гори. А ти, Алю, я чула, що ти працювала деінде. Плануєш затриматися чи експериментуєш?

Вербицька невпевнено стенула плечима, ніби вперше задумалася над своїм заняттям та роботою.

— Чесно кажучи, не знаю. Випала можливість, тому вирішила спробувати щось нове. Пан Кармін вчора був категоричним. Який він керівник?

— Треба ж таке, оце велике цабе, — заусміхалася Інесса, загравши тонкими бровами. — Мабуть ми працюємо з тобою з різними Назарами, — негучно засміялася вона. — Всі хочуть видаватися дуже діловими й значними, аби сформувати про себе авторитетне перше враження. Не зважай, відійдуть. Та й коли робота кипить, стаєш помалу не помічати людей довкола. Тож, якщо твоя ласка, прошу святого спокою, а ти берися за свої гороскопи, інакше задзвоню Жанні.