Розділ 2. Мандрівка

Дівчині, яка так багато переймається, часто було важко зробити вибір. Потрібно все докладно зважити, перш ніж діяти. Та деякі питання в житті не потребували багато часу, щоб вигукнути радісне «так». Мілана Мовчан заявила своїй родині, що їде в гості. На диво, отримала дівчина менше заперечень, ніж очікувала. Що ж, роки ув'язнення вдома служили гарним виправданням.

— До Олександри? — з сумнівом поцікавився батько, адже ніколи не бачив в очі знаменитої подруги доньки. — Ну, їдь, — неохоче погодився пан Мовчан, думаючи, як їм з сином протягнути ці кілька днів без допомоги. Мілана знала, що вони впораються, хоч у грудях і лишалося туманне почуття провини.

А ще, вираз обличчя батька підказував дівчині, що він не вірить в існування Алі й мислить, що його донька має таємний роман, про який не хоче зізнаватися. Та аби ж то! За двадцять два роки космічного існування письменниця мала лише мінливі закоханості, яких навіть згадувати не варто. Бо немає що. Раніше смачні ілюзії потрохи втратили свій смак. Примарні списки пересічних людей, що давно покинули дівоче серце, більше не хвилювали душу шатенки. Який її батько смішний!

Збирала речі Мілана вдумливо й завзято. Не знала, що спершу покласти. Зазвичай, коли дівчина вирушала в нечасті подорожі, то не брала з собою багато речей. А раптом вони будуть прогулюватися? А раптом в неї закохається вуличний фотограф і наробить їй купу світлин? Ну тоді, однозначно, краще взяти більше всього. Голова кишіла думками. Навіть легкі завдання викликали купу приступів паніки.

— Ну нехай, — бубніла під носа Мілана, вкладаючи кілька блузок до своєї невеликої валізи. — Це і це.. Ну, а раптом що.

***

Вранішній перон холодив дівочі плечі свіжим вітерцем. Вишнева блузка з воланчиками зовсім не зігрівала, але скоро стане спекотно і красуня зрадіє своєму гарненькому вибору.

Батько вивіз дівчину на станцію.

— Все взяла? — запитав дбайливо чоловік.

Мілана зітхнула. Та ніби все, але ж хто її знає! Може, вона щось не помітила. Не запам'ятала? Випадково витягнула? Як позбутися параної?

Мовчан витягнув пристойну суму. Власне, для когось, хто звик до розкішного життя, та б показалася до смішного малою. Для Мілани — пристойною, дівчина відрізнялася вмінням економного існування. Заховавши гроші в сумку, вона лишила теплий цілунок на щоці свого творителя й поквапилася сісти в потяг. Той був набитий по вінця! Як таке можливо? Всі раптово вирішили вирушити на зустріч пригодам?

Мілана тягнула валізу між купи людей, вишукуючи очима вільне місце. Наприкінці четвертого вагону пустувало одне сидіння. Краще швидше зайняти його, адже хто завгодно може налетіти на нього, як бджола на запашну квітку. Зелені крісла були вузькими і виглядали незручними. Коли дівчина підійшла ближче, то помітила парубка у темно-червоній сорочці та валізу, що займала потенційне місце Мілани.

Хлопець, спершись ліктем на вікно, вдумливо читав книгу. Його очі швидко бігали по сторінці. Він нікого не помічав навколо. А шум стояв шалений!

А що б йому! Страх пронизав тіло. Як їй заговорити, аби прибрали валізу? Дівчина зімкнула делікатні вуста разом, вирячивши очі. Довго дивилася на парубка, поки той впитував сторінки.

— Е-е-е, — почухала за вухом вона. — Кхм-кхм. Я... я цей. Сяду тут?

Мілана ніяково й кумедно показала білі зубки, ніби кіт, що раптово понюхав цитрусову скоринку.

Парубок відірвав погляд від книги: продовгувате обличчя із гострим підборіддям, очі світло-сірого відтінку і прямі густі брови. Волосся було зачесане назад, що відкривало оточуючим його високе чоло. Рівний аристократичний ніс та легка щетина прикрашали обличчя незнайомця.

— Перепрошую? — перезапитав пасажир, піднімаючись на кріслі. Видно, за час читання він зʼїхав з нього. Русявий опустив книгу на коліна, спостерігаючи за Мовчан.

«Дідько, дідько, дідько», — забемкало в голові дівчини. Вона завжди багато лаялася. Подумки й не тільки. Мілана натягнула посмішку. Чому це не якийсь старий дід? Руки спітніли, а слова випарувалися.

— Я сісти тут хочу, — вона вирячила темно-бірюзові очі ще більше. — Тут не зайнято?

— Ой, пробачте, — парубок перехилився через стіл та схопився за валізу. — Ні, не зайнято, — він розмістив її під своїм кріслом.

— Хлопче, взагалі-то я хотіла тут сісти, — роздався над лівим плечем хрипкий жіночий голос.

Незнайомець звів брови докупи, кинувши швидкий погляд на Мілану.

— Але дівчина була першою. До того ж, я не здатен читати думки людей, — проказав хлопець та припідняв одне плече.

Подумки дівчина вже вигадувала цілу промову, чому вона не буде поступатися місцем. Мілана заклякла, не наважившись глянути на жінку. Знала, варто їй зазирнути в чужі очі — вона програє цю битву. Мовчан було неймовірно важко відстоювати своє. Може, прикинутися глухонімою? Чи жіночка бачила, як вона говорила? Дівчина підняла очі до неба. Проте, того не побачила.

— Вибачте, я буду тут сидіти. Бо у нас медовий місяць, — вказала вона на парубка, що був так подібно вбраний до неї.

Мілана наполегливо всадовила валізу на сидіння й обережно присіла на край. Стурбовано застукотівши по поверхні невеличкого столика між нею і парубком, письменниця сподівалася, що жіночка піде.