Розділ 1. Переїзд

2000 рік, Одеса

Життя било ключем, але інколи Олександрі здавалося, що воно бʼє її мʼячем прямо в обличчя. Нове місто, новий дім, нові знайомства. Все крутилося навколо білявки конвеєром, а вона знаходилася у центрі цього, лише встигаючи глипати очима. Дівчина пам’ятала, як важко їй давалися дзвінки до незнайомих людей, аби ті надали прихисток. Не безкоштовно, звісно, але ж потрібно виходити із зони комфорту, розумієте?

Радості не було меж, коли чоловік середнього віку погодився виділити кімнату для дівчини. Вона декілька разів розмовляла з ним по телефону, аби обговорити важливі питання: розмір кімнати, своє прибуття, відстань від нового житла до роботи та чи благопристойний у них район. Без цього нікуди! Суттєві питання потребують беззаперечних відповідей.

Наймолодшій із родини Вербицьких вдалося помістити своє життя у невеликий чемодан. Своє життя — так, але у матері були інші плани. «Їжа — це обовʼязкова складова всього»! Після цих слів до багажу Алі додалося ще дві торби, які були набиті пирогами, соленими огірками, картоплею та варенням. Дівчина намагалася заперечити, робила тиск на те, що їй буде важко з цим рухатися по місту, але матір й слухати нічого не захотіла, тому білявка покірно схилила голову й промовила тихе:

— Добре.

Із захеканим диханням, розчервонілими щоками, втомленими синіми очима, під якими залягли неглибокі тіні, Олександра стояла перед дверима нового дому і тисла на дзвінок. Кучеряве волосся ще більше розпушилося після важкої ходи та поту. Дівчина лише з другого разу доставила свій багаж до дверей. Вона взялася за бік, нервово очікувала на появу господаря. Раптом на заміну втоми прийшло хвилювання. А що, як вона забула попередити про свій приїзд і її не чекають?

Одразу виникло відчуття, що за нею підглядають. Око у вічку мить повагалося, перш ніж відчинити двері. Швидко повернувся ключ у замку. А потім ще один і ще один. Мільйон замків.

— Хвилинку, — заклопотано пробасив молодий, завзятий голос. Вона точно туди прийшла? — Вже… — простягував голос молодика, що от-от мусив прочинити двері. — Тут.

Перед Олександрою випірнуло миловидне смагляве обличчя незнайомця, що головою вперлося в прохід, таким високим той був. Вродливий парубок примружив розкосі, карі очі:

— Олександра?— нахиливши голову, поцікавився усміхнено він, облизнувши замурзані в цукровій пудрі пальці.

Дівчина повільно оглянула хлопця, зупинившись на його обличчі, бовкнула:

— Так.

Вона торкнулася мочки правого вуха та кинула погляд на коридор, по якому тягнула важкі валізи. Брови нахмурилися. Невже це Аля з ним розмовляла по телефону? Помилилася дверима? Але парубок знає її імʼя!

— Заходь-заходь, — зовсім по-приятельськи промовляв стрункий велетень, пропускаючи білявку всередину. — Це все твоє?— кивнув дівчині за спину він, звівши прямі брови в надії, що прибула вистрелить рятівною фразою: «ні, поняття не маю чиї це речі»!

Але вона цього не зробила. Метушливий, як щасливий пес, парубок вийшов у коридор, помінявшись з Альою положенням. Та опинилася на порозі своєї «нової оселі». Вузька прихожа давила на дівчину розмальованими стінами.

— А ти, — злегка натужно проказав парубок, схопивши валізи під руку. — Не стій на місці. Рухайся. Другі двері справа.

Олександра кивнула головою та невпевнено штовхнула двері. Кімната виявилася невеличкою, але доволі світлою. Навпроти входу було досить вузьке, але високе вікно. В очі кинулася відсутність жалюзів та штор. «Потрібно це виправити», — пронеслося у думках. Ліжко знаходилося під стіною, охайно застелене блакитною ковдрою, поверх нього хаотично розмістилися дві коричневі подушки. Тумба, громіздка лампа та письмовий стіл стояли біля вікна. Напевно, стіни колись були білими, зараз вони нагадували блідо-лимонний колір. На підлозі у три стопки, що досягали поясу дівчини, лежали книги. Аля підійшла ближче, щоб роздивитися корінці. Проте, ззаду почувся шурхіт. Незнайомець заніс багаж до кімнати. Білявка хутко розвернулася.

— Дякую, — неголосно промовила Вербицька. — Можна запитання?

Хлопець впер руки в боки, на футболці красномовно залишилася відбитки пудрових пальців. Смаглявий ніяково посміхався, залившись рум'янцем.

— А? — кахикнув він, роздивляючись Алю. Потім до парубка дійшло. — А, так, звісно. Все, що завгодно.

Олександра завела руки за спину, втупивши погляд у підлогу.

— Як вас звуть? Мені здається, ваш голос по телефону був… іншим, — закінчила нова жителька будинку, нарешті подивившись в обличчя хлопця.

Вуста парубка розтулилися, сформувавши невеличку букву «о».

— Ах, — похитав головою він. — Точно. Як все заплутано, — легке спантеличення на вродливому лиці. — То він тобі не сказав. Старий бешкетник, — грайливо прочеканив парубок, що помітно переживав. — Мій батько любить влаштовувати сюрпризи. Ти говорила з ним.

Поводився брюнет так, ніби не розумів, за що йому одразу братися.

— А, — підняв палець вгору він. — І ім'я… так. Іван.

Вона обвела поглядом кімнату, знову зупинила його на хлопцеві.

Іван неспокійно постукав себе по нозі.

— Тепер я почуваюся ідіотом. Щиро вибач, — підняв руки в повітрі він, здаючись під осуд Алі. — Я не очікував, що почав існувати для тебе лише тільки хвилину тому. Треба... Е-е-е, переговорити про це з батьком.