Розділ 12

Сандра

Перша половина дня в університеті тягнеться так довго, ніби час вирішив відверто з мене познущатися. Кожна лекція здається нескінченною, а перерва, ніби випробуванням на міцність.

Я сиджу на задній парті, виводячи ручкою якісь формули в конспекті, але мій мозок відмовляється сприймати інформацію. Усі мої думки постійно, повертаються до сьогоднішнього ранку. До гарячих пальців Адама на моїй ключиці, до його потемнілого від бажання погляду і до тієї прірви, яка розділила нас, щойно ми сіли в його машину.

Ліка, яка сидить поруч, не зводить з мене підозрілого погляду.

— Сандро, ти сьогодні якась дивна, — шепоче вона, нахиляючись ближче, щоб викладач не почув. — І цей твій светр... Якийсь завеликий. Ти що одягнула мамин?

Я нервово смикаю край рукава, намагаючись приховати те, що він справді великий. Це светр, який я вчора похапцем витягла з шафи, навіть не дивлячись на розмір, але Ліці цього не поясниш.

— Це просто оверсайз. Зараз так модно, — брешу я, не піднімаючи очей від зошита.

— Ага, розкажи мені. І пахнеш ти, тим самим чоловічим парфумом. Ти точно ночувала вдома? Бо якщо ні, то як подруга я маю право знати, хто цей загадковий власник твого нового аромату!

— Я не хочу про це говорити. У мене просто болить голова, — відрізаю я, і в моєму голосі звучить стільки втоми, що Ліка нарешті відступає, хоча її очі все ще горять цікавістю.

Коли лунає дзвоник на перерву, я з полегшенням видихаю. Ми з групою виходимо в хол, студенти розбиваються на купки, хтось п'є каву, хтось голосно обговорює плани на вечір. Я стою біля підвіконня, дивлячись на вулицю, і мрію лише про те, щоб цей день закінчився, і я знову опинилася за високим парканом будинку Адама, де ніхто не зможе мене дістати. Але моїм мріям не судилося здійснитися.

— Олександро!

Цей різкий голос проривається крізь гул студентського натовпу і я здригаюся так сильно, що мало не випускаю з рук телефон. Цей голос я впізнаю з тисячі. 

Я повільно, не вірячи власним вухам, обертаюся і бачу як до мене йде моя мати. На ній її улюблений шкіряний плащ, волосся зібране у високий пучок, а обличчя перекошене від злості. Вона виглядає так, ніби готова вбивати.

— Мамо? — шепочу я і земля буквально йде з-під ніг. — Що ти тут робиш?

Вона підлітає до мене і, не звертаючи уваги на десятки очей, які миттєво повертаються в наш бік, хапає мене за лікоть. Її пальці впиваються в мою руку з такою силою, що я ойкаю.

— Що я тут роблю?! — її голос зривається на істеричний крик. — Я прийшла за тобою, невдячне ти дівчисько! Ти думала, що можеш просто так зібрати речі, влаштувати концерт і зникнути?! Ти ганьбиш мене! Ти ганьбиш нашу сім'ю!

— Мамо, відпусти мене, на нас дивляться! — я намагаюся вирвати руку, мій голос тремтить від жаху й сорому.

Навколо нас студенти вмить замовкають. Я бачу краєм ока, як Влад, мій одногрупник, з яким у мене і так напружені стосунки, зупиняється неподалік, схрещує руки на грудях і відверто сміється, насолоджуючись цим шоу. Подруга стоїть поруч із відкритим ротом, не розуміючи, що відбувається.

— Нехай дивляться! — кричить матір, ще сильніше смикаючи мене на себе. — Нехай усі знають, яка ти брехуха! Віталій місця собі не знаходить! Він випив заспокійливе, бо в нього тиск підскочив через твої вигадки! А ти розгулюєш тут, ніби нічого не сталося! Ти негайно зараз же підеш зі мною додому, станеш перед ним на коліна і будеш благати пробачення за ті огидні слова, які ти про нього наговорила!

— Я не піду з тобою! — я зриваюся на крик, відчуваючи, як по щоках котяться сльози. — Він нападав на мене! Він торкався мене! Чому ти йому віриш, а не мені?! Чому ти захищаєш цього алкоголіка, а не власну доньку?!

Студенти навколо починають перешіптуватися. Слова про напади розлітаються коридором й мені хочеться провалитися крізь землю прямо тут, аби тільки не бачити цих зловтішних поглядів і не чути ненависті в голосі найріднішої людини.

— Закрий рот! — матір замахується рукою, ніби збирається дати мені ляпаса.

Я заплющую очі і втискаю голову в плечі, чекаючи удару. Але удару не має. Замість цього лунає низький чоловічий голос, від якого температура в холі, здається, падає на десять градусів.

— Що тут відбувається?

Я розплющую очі і бачу як до нас наближається Адам. Він виглядає як божество покарання, яке щойно спустилося з Олімпу, щоб навести порядок серед смертних.

Його погляд ковзає по моєму заплаканому обличчю, по руці матері, яка досі тримає мій лікоть, і в його очах на секунду спалахує таке чисте пекло, що в мене перехоплює подих. Але це бачу тільки я. Бо для всіх інших він — безпристрасний та суворий ректор.

Матір розгублено кліпає, її рука трохи розслабляється, але вона не відпускає мене.

— Ви хто такий? — різко питає вона, бо не звикла, щоб її зупиняли. — Це наші сімейні справи, не лізьте!

— Я — Розумовський Адам Кирилович, ректор цього університету, — його голос звучить тихо, але водночас твердо. — А ось хто ви така, щоб вриватися до навчального закладу, влаштовувати істерики, зривати навчальний процес і застосовувати фізичну силу до моєї студентки?

Слово «моєї» він вимовляє з такою ледь вловимою владною інтонацією, що по моїй спині пробігає табун мурашок.

— Я її мати! — обурюється вона, але вже з меншим запалом. — І я маю право забрати свою доньку! Вона брехуха і...

— В моєму університеті, — Адам робить крок вперед, нависаючи над нею своїм зростом, — ви не маєте права підвищувати голос. Відпустіть її руку. Негайно.

Матір здригається, її очі розширюються від переляку, і вона розтискає пальці. Я роблю крок назад, потираючи почервонілий лікоть.

Адам не дивиться на мене. Він звертається до натовпу студентів, які стоять із відкритими ротами.

— Дзвоник на пару пролунав хвилину тому. Чому ви всі досі тут?

Його тон такий, що студенти миттєво починають розбігатися по аудиторіях. Влад зникає першим, зрозумівши, що шоу закінчилося і запахло реальними проблемами. За кілька секунд хол порожніє і ми залишаємося втрьох.