Розділ 11

Сандра

Гаряча вода б'є по тілу, змиваючи залишки вчорашнього дня. Сьогодні все відчувається інакше. Я прокинулася в чужому ліжку, у чужій кімнаті, але вперше за дуже довгий час мені не хотілося нікуди тікати.

Я заплющую очі, і мої думки миттєво повертаються до господаря цього будинку. Адам. Мій ректор. Чоловік, який вчора власноруч витягнув мене з емоційного пекла і заявив, що тепер це мій дім. 

Всередині все стискається від дивної суміші вдячності і паніки. Як ми будемо це приховувати? Як ми взагалі зможемо жити під одним дахом? Я — студентка другого курсу. Він — людина, від якої залежить репутація університету. Якщо хтось дізнається, що ми живемо разом... Це буде кінець. Для мене, і, швидше за все, для його кар'єри.

Від цих думок по спині пробігає холодок, незважаючи на гарячу воду. Нам доведеться брехати всім. Ліці, викладачам, моїй мамі... Хоча ні, про маму я думати зараз не хочу. Ця рана ще надто свіжа.

Я вимикаю воду і виходжу з кабінки. Витираюся, але замість того, щоб одягнути свій одяг, я просто  загортаюся у великий, пухнастий білий рушник, який пахне свіжістю. Він ледве прикриває мої стегна, але мені здається, що в будинку тихо. Напевно, Адам ще спить або збирається у своїй спальні, а мені просто, катастрофічно потрібна кава.

Я босоніж іду коридором, намагаючись не робити шуму. Підходжу до великої, складної на вигляд кавомашини. Натискаю кілька кнопок, приблизно розбираючись в налаштуваннях, і машина відповідає мені гучним гудінням, починаючи молоти зерна.

Цей звук, аромат свіжої кави, який миттєво наповнює кімнату, і сонячне світло створюють таку неймовірну атмосферу затишку, що я розслабляюся. Напруга зникає, я спираюся стегном на стільницю, чекаючи на свій напій, і починаю тихо наспівувати свою улюблену пісню.

Поступово мелодія захоплює мене. Я заплющую очі і починаю злегка пританцьовувати в такт, плавно погойдуючи стегнами. Я уявляю, що всі мої проблеми залишилися десь там, в іншому житті, а зараз є тільки цей ранок, кава і відчуття повної безпеки. Я роблю легкий оберт, ковзаючи босими ногами по теплій підлозі, розплющую очі і... завмираю, ніби наштовхнулася на невидиму стіну.

Адам стоїть у дверях кухні. На ньому вже чорні класичні штани, але біла сорочка ще не застебнута, відкриваючи вид на рельєфні, тверді груди. Він прихилився плечем до одвірка, схрестивши руки на грудях, і його темний, уважний погляд прикутий до мене.

Я не знаю, скільки часу він там стоїть, але судячи з того, як розслаблено він виглядає і як уважно він мене вивчає, то достатньо довго, щоб побачити весь мій імпровізований танець.

Кров миттєво приливає до моїх щік. Я хапаюся за  рушник на грудях, перевіряючи, чи він надійно тримається.

— Ви... ви давно тут стоїте? — мій голос зривається, звучить хрипко і зовсім не так впевнено, як мені б хотілося.

— Достатньо, — куточок його губ ледь помітно піднімається вгору, зображуючи ту саму напівусмішку, від якої в мене підкошуються ноги. — Не зупиняйся. Мені подобається твій танець.

Я відчуваю, що зараз згорю від сорому.

— Я думала, ви ще спите.

— В мене дуже чутливий сон. Особливо, коли по моєму будинку ходить напівгола студентка і співає.

Він відштовхується від одвірка і повільними, впевненими кроками наближається до мене. Кожен його крок змушує моє серце битися швидше. Я втискаюся спиною в кухонну стільницю. 

Адам зупиняється так близько, що його розстебнута сорочка майже торкається мого рушника. Кавомашина видає звук, сповіщаючи, що напій готовий. Але жоден із нас не звертає на це уваги.

— Твоя кава готова, — тихо каже Адам, не відриваючи погляду від моїх очей. Його голос звучить нижче, ніж зазвичай.

— Я... знаю... — шепочу я.

Він піднімає руку. Я затримую дихання, думаючи, що він торкнеться мого обличчя, але його пальці м'яко лягають на моє голе плече. Дотик гарячий, трохи шорсткий, і від нього по всьому тілу розлітається табун мурашок. Його великий палець повільно проводить по моїй ключиці, змітаючи невидимі краплі води, що залишилися після душу.

— Ти бавишся в погані ігри, Олександро, — каже він, і його погляд ковзає вниз, на лінію мого декольте, яке рушник приховує дуже... Не дуже. — Ти ж розумієш, що розгулювати в такому вигляді по моєму будинку — це провокація?

— Я не хотіла вас провокувати, — я намагаюся тримати голос рівним, але дихання зрадницьки збивається. — Я просто хотіла кави, а мого одягу не було під рукою.

— Звучить як жахливе виправдання.

Адам робить ще один маленький крок вперед. Тепер мої стегна відчувають жар його тіла. Я піднімаю голову, і наші губи опиняються на небезпечно малій відстані. Я бачу, як темніють його очі. Він хоче мене поцілувати. І, чорт забирай, я хочу цього не менше. Вся моя вчорашня образа, всі страхи щодо університету просто зникають перед цим шаленим тяжінням.

Я облизую пересохлі губи, і погляд Адама миттєво зупиняється на цьому русі. Він ледь чутно видихає і нахиляється ближче. Його дихання обпікає мою шкіру.

— Адаме... — шепочу я його ім'я, і воно звучить як благання.

На секунду, яка здається вічністю, він заплющує очі, стискаючи зуби. А потім різко відсторонюється і його рука зникає з мого плеча.

— Іди одягайся, Сандро, — його голос звучить хрипко, але він швидко повертає собі контроль, застібаючи ґудзики на сорочці нервовими рухами. — У нас мало часу. Тобі треба на пари, а мені — в ректорат. Якщо ти простоїш тут у цьому рушнику ще хвилину, я клянусь, ми сьогодні взагалі не вийдемо з цього будинку. А я не можу скасувати ранкову нараду.

Я нервово ковтаю, намагаючись заспокоїти скажене серцебиття.

— Добре, — я обхоплюю чашку з кавою, і майже бігом покидаю кухню.

Закрившись у своїй кімнаті, я притискаюся спиною до дверей і видихаю. Це буде набагато складніше, ніж я думала. Жити з ним під одним дахом і вдавати, що ми ніхто одне одному... Це справжнє випробування.