Розділ 3

Сандра 

Після розбірок з Владом ми з Лікою йдемо  мовчки. І це навіть трохи лякає, бо Ліка мовчить лише тоді, коли готує якусь інформаційну бомбу. На її обличчі написано стільки всього, що мені хочеться просто крізь землю провалитися.

Ми заходимо в аудиторію й сідаємо на свої місця. Я витягаю зошит. А Ліка кладе поруч телефон і продовжує мовчати, вичікувально дивлячись на мене.

— Ну скажи вже, — не витримую я.

— Він тебе впізнав, — миттєво видає вона. — Ще в залі, але весь цей час вдавав, що ні.

Я міцно стискаю ручку, бо саме це злить мене найбільше.

— Може, йому просто було не до мене.

— Ага, звісно. А мені дуже сподобалося, як він на тебе подивився. Так, ніби чудово пам’ятає кожну деталь вчорашнього вечора.

Я опускаю погляд у конспект, але літер не бачу. Перед очима виникає той короткий момент у коридорі. Адам стоїть за кілька метрів від мене. Такий спокійний. І його погляд, що на секунду ковзає по мені. Точно як вчора, от тільки тепер між нами його посада і сотні студентів навколо.

До аудиторії заходить викладач, рятуючи мене від подальших розпитувань.

— Адам Кирилович, — задоволено шепоче Ліка мені на вухо.

Я боляче штовхаю її ліктем, поки вона ледве стримує сміх.

Першу пару я ще якось переживаю. На другій навіть роблю вигляд, що слухаю. На третій майже переконую себе, що весь цей ранковий інцидент мені просто наснився.

Аж поки Влад не проходить повз нашу парту. Він нічого не каже, лише кидає швидкий погляд і миттєво відвертається. Оце швидкість навчання. Виявляється, іноді достатньо одного зауваження ректора, щоб людина різко згадала про виховання.

На щастя, до кінця занять більше нічого цікавого не відбувається. Адама я теж не бачу. І це чудово. Принаймні, саме це я вперто повторюю собі щоразу, коли проходжу повз сходи й мимоволі шукаю його очима.

— Ти знову виглядаєш ректора? — Ліка з’являється поруч так несподівано, що я ледь не врізаюся в неї.

— Я просто дивлюся, куди йду.

— Прямо в бік його кабінету? Зрозуміло, — вона хитро всміхається. — Які плани після пар?

— Додому. Мама обірве телефон, якщо не візьму слухавку.

— Скажи, що тебе викрав новий ректор.

— Ліко!

Подруга лише сміється й біжить до виходу. А я хитаю головою, але теж не можу стримати легкої усмішки.

Остання пара закінчується пізно. Коридори вже майже порожні. Тільки зараз я згадую, що з самого ранку нічого не їла, і шлунок починає зрадливо бурчати.

На першому поверсі підходжу до автомата зі снеками. Вибір тут звісно не великий, але мій погляд чіпляється за шоколадний батончик. Я прикладаю картку і натискаю номер. Спіраль крутиться, шоколадка сунеться вперед, завмирає на самому краю... і зависає.

Я легенько б'ю автомат долонею, але нічого не відбувається. 

— Дідько! Я за тебе заплатила, — бурмочу, готуючись до другого удару.

— Може не варто бити автомат. Я буду змушений покликати охорону, — лунає за спиною знайомий голос.

Я завмираю, а тоді повільно обертаюся.

Адам стоїть за кілька метрів. Виглядає він так, ніби щойно зійшов з обкладинки журналу для успішних чоловіків, а не відпрацював перший день на новій посаді. На його губах грає та сама ледь помітна усмішка.

— О, виявляється ви вмієте жартувати,  — я складаю руки на грудях, намагаючись ігнорувати те, як швидко забилося серце.

Його обличчя одразу стає серйознішим, ніби хтось натиснув перемикач.

— Олександро.

Я морщуся.

— Я Сандра. Але бачу ви вже встигли переглянути мої документи.

— Після сьогоднішньої ситуації я мав уточнити, з ким стався конфлікт. Це звичайний професійний інтерес.

Цей його «професійний інтерес» чомусь неприємно коле у грудях.

— Чудово, — я відвертаюся назад до автомата.

— Ви образилися на автомат чи на мене? — Адам робить крок ближче.

— Я не ображаюся. Допоможете витягнути його? — киваю я на завислий батончик.

Адам  зупиняється поруч і я відчуваю тонкий аромат його парфумів із нотами кедра.

— Я спробую. 

— Вчора ви теж допомогли, але обрали інший метод, — навіщось згадала я, невинно кліпаючи очима.

Погляд Адама вмить став серйознішим.

— Сандро. Учора було вчора. Сьогодні ми в університеті. Тут я ректор, а ви студентка.

— А ви завжди ігноруєте людей, яких знаєте?

Між нами зависає напружена тиша. Він дивиться на мене кілька секунд, перш ніж відповісти.

— Я вас не ігнорував. І помітив одразу.

Від цих слів усередині розливається зрадницьке тепло, яке я відчайдушно намагаюся приховати.

— І все одно не подали вигляду. Могли б хоча б рукою помахати.

— Зі сцени? — він вигинає брову. — Я не міг поводитися так, ніби ми знайомі особисто.

— Але ми знайомі... Особисто.

— Знайомі.

— Скажіть вам подобається мене дратувати, Адаме?

— Адам Кирилович, — жорсткіше виправляє він, і я бачу, як напружується його кожен м'яз на обличчі, — Не ставте запитань, на які не варто отримувати відповіді.

Адам відвертається і дістає власну картку, щоб оплатити воду. Автомат гуде, пляшка падає вниз, штовхаючи мій багатостраждальний батончик. І ще одна моя проблема за сьогодні, знову вирішена ним.

Ми одночасно нахиляємося до нижнього відсіку. Мої пальці випадково торкаються його гарячої руки. Я миттєво відсмикую долоню, ніби обпікшись. Навіть такий короткий дотик б'є невидимим струмом.

— Забирайте свій шоколад, — тихо каже він. Я випрямляюсь. Він теж. Ми стоїмо надто близько. — Ви ж чудово розумієте, що перевіряєте мої межі, — його голос звучить нижче. 

— А вони є? — я ледь помітно всміхаюся. — Здається, вчора їх не було.

Його погляд різко падає на мої губи. Усього на мить, але дихання перехоплює.

— Вчора ми не знали, хто ми одне для одного. А сьогодні знаємо. І змінилося все.

Сказано спокійно і твердо, от тільки очі видають зовсім інше.