1.3

На якусь коротку мить ми завмерли обоє, ошелешено вп’явшись поглядами одне в одного.

Звуки гулянки стали приглушеними, ледь чутними, наче хтось накинув на кімнату звуковий барʼєр. Місячне світло щедро заливало кімнату сріблом, дозволяючи роздивитись Аттахара в найменших подробицях. Повітря іскрило в цьому світлі, немов хтось підкинув жменю діамантового пилу. І тому ця мить здавалась казковою, нереальною.

А може, це все просто триклята варейка? Проте я не могла очей відвести від Аттахара.

Що ж, варто визнати, дівоча мрія була… непристойно ідеальною. Широкі плечі, підтягнутий торс і вузькі стегна, і при тому в ньому відчувалась сила і спритність хижака. І навіть в тому, як він розслаблено витирав шию, не спускаючи з мене погляду темних, практично чорних очей, читалося щось таке, від чого стискалось щось всередині.

І за мить я впіймала себе на тому, що слідкую за краплиною, яка, зірвавшись з кінчиків мокрого волосся, впала на груди і прокладала собі шлях по засмаглій шкірі вниз до… рушника на стегнах.

Серце бухнуло в грудях, мов у великий барабан. Здається, я зашарілась до кінчиків вух і буквально змусила себе відвести погляд.

Ну, Еріко, радуйся, що вистачило розуму змінити зовнішність. Яка була б ганьба, якби чутки про те, що ти влізла в кімнату Аттахара, поповзли академією. Та що академією. Вони і Харату б легко досягли. Якщо не Сірих земель.

У вікно знову увірвався холодний вітер, і я мимоволі здригнулась, стиснувшись ще більше. І я знову поглянула на Аттахара.

Він ледь помітно прищурився, схиливши голову до плеча, немов намагався розгледіти щось, що я старанно приховувала. І я нервово торкнулась перстня на пальці. Та ні, не може бути, щоб він зазбоїв. Я за нього майже всю стипендію віддала. Має працювати, як треба. Чому ж так… боязко?

Я вже придумувала, що б такого набрехати бойовику. Але він раптом клацнув пальцями, і стулки вікна з тихим стуком зачинились, і одразу стало тепліше.

– І як це розуміти? – запитав коротко Рейхар, склавши руки на грудях і буквально пронизуючи мене поглядом. І на його голос всередині щось відгукнулось тремтінням і передчуттям.

Клята варейка з усіма гоблінами разом.

Чомусь мені стало так ніяково. І план здався придуркуватим, і ця сукня – такою недоречною. І взагалі – сама ситуація ідіотською.

Я облизнула губи, розмірковуючи, як би так збрехати і викрутитися. А потім і втекти.

Зрештою, брехати треба вміло і правдоподібно. Адже з цих високородних станеться звинуватити мене в спробі крадіжки. А мені до повного щастя тільки цього і не вистачало.

Думки, як на зло, розбігались переляканими тарганами, погляд знову намертво прилип до триклятої краплини, що ніяк не доповзала до рушника.

А потім мене осяяло. Не я перша ломлюсь до нього в кімнату, намагаючись звабити. Ну і не я остання, справедливості заради. Елія якось розповідала, що дівчата всіх курсів намагались пролізти в його ліжко всіма правдами і неправдами. І зрештою, якщо поводитись відповідно, то він мене просто виставить, а я піду штурмом брати Стокса. Чи вже не піду… Менше з тим!

Прекрасно. Ідеально, я б сказала.

План був простий і дієвий. Тож я, недовго думаючи, різким швидким кроком, щоб не передумати дорогою, подолала відстань між нами, завагалась лише на мить, упіймавши його насмішкуватий погляд на собі, але що вже втрачати.

Я потягнулась до його губ і поцілувала. Легко, майже невагомо.

От і все. Тепер він мені скаже, що я помилилась і він не має жодного наміру на…

Додумати я не встигла.

Одна його рука так владно лягла мені на талію, інша – на потилицю, і чоловічі губи буквально впʼялися в мій рот поцілунком. Так стрімко, раптово і… солодко, що я на мить завмерла, не розуміючи, що взагалі відбувається.

А потім це вже стало неважливо…

****

6CNq0zmq

“Маркіза та її особистий ворог” Ані Мінаєвої