1.2

Взагалі, ніч Місячної богині здавна вважалася ніччю істинного кохання.

За легендою, саме тепер магія місяця повʼязує долі. В підручнику з ритуалістики, який я нахабно сперла з-під носа бібліотекарки, говорилося, що сама доля веде один до одного тих, хто один одному нею й призначений. Дівчата одягалися в біле, мов наречені, а не в ту вульгарщину, що на себе натягнула я, і виходили на міські площі. І якщо десь серед присутніх була їхня справжня доля, то вона обовʼязково вийде назустріч.

Я не надто в це вірила. Хоч легенди і дихали казковою красою та коханням, про яке залишалось тільки мріяти. І, напевно, я така була не одна. Втім, з часом легенди обтесали, немов з дерева зняли кору і лишили сухий голий стовбур.

І ніч, наповнену чуттєвістю і магією, перетворили на оце…

Нинішні святкування виглядали буквально гулянкою і схожі були на оригінал так само, як порцелянова ваза на старий чавун.

– Ще зустрінемось, лялечко, – чи то пообіцяв, чи пригрозив, підморгнувши мені, Роксі і врізався в натовп танцюристів, як гарячий ніж у масло.

Я ж так і лишилась стояти за кілька кроків від вже зачинених дверей. Окинула залу не надто уважним поглядом і зупинилась на Стоксі, що сидів на одному з диванчиків і міцно обіймав одразу двох дівчат – руду, здається, другокурсницю з цілительського факультету, і брюнетку, яку я взагалі вперше бачила.

Аурон, своєю чергою, не соромився мацати обраниць за всі видатні місця, щось гаряче їм обіцяючи по черзі і обом одразу. І дівчата шарілись, грайливо хихикали, час від часу плескаючи його по руках.

Мені чомусь стало вкрай бридко від картини, яку я спостерігала. Спробувала уявити, що і мене отак мацатимуть у всіх на очах, і виникло цілком закономірне питання: чи не помилилась я з вибором? Бо ритуал може й не вдатися. А оце… я вже ніколи не зможу забути.

Зрештою, а вибір є?

Вибір, насправді, був куций, як хвіст бійцівського пса: Аурон Стокс, Деміан Летлі і Рейхар Аттахар.

Останнього я викреслила з цього списку відразу. Зрештою, він був у зв’язках обережний, не факт, що взагалі його тут зустріну. Воно й не дивно – спадкоємець дому Аттахар. Маг Чорного вогню і недосяжна мрія всіх дівчат академії. Ця фортеця не піддавалась жодним чарам і хитрощам. Принаймні, я не чула нічого компрометуючого про нього. А в мене не так багато часу, щоб брати штурмом ці стіни. Та й судячи з того, що його ніде не було видно, то я не помилилась щодо його відсутності на подібних заходах.

Деміан Летлі – другий син дому Летлі, некромант. Найсильніший в академії. Але від одного погляду його вицвілих до білизни очей мені мороз поза шкірою йшов. Навряд мого акторського таланту вистачить, аби зображати шалену пристрасть, якій неможливо опиратися.

Ну, і лишився Стокс. Такий собі вибір без вибору. Рудий маг вогню граючи спопеляв дівочі серця. Втім, судячи з відгуків, ображеною в результаті не лишалась жодна зі сторін.

Я ще раз облизнула губи, усвідомивши, що від хвилювання в роті пересохло. Тож навмання взяла келих зі столу з напоями і осушила його до дна. І тільки потім усвідомила, що в голові зашуміло. На язику лишився присмак варейки – облюбованої гоблінами для отаких скажених напоїв.

Ідіотка… з іншого боку, може, так простіше буде змиритись з тим, що я збиралась зробити?

Я знову глянула на Стокса, зібрала всю свою сміливість аби зробити доленосний крок. Спробувати привернути його увагу танцем? Не за коси ж від нього дівчат відтягувати?

Але за мить його фігуру закрив від мене Інар Жорн, і от він увагу звернув, схоже. Так звернув, що тепер прямував прямо до мене. І все б нічого. Але цей бойовик слова “ні”, здається, взагалі не розумів. Мені йому на очі потрапляти не варто. Якщо зацікавиться, то весь мій план полетить гвархові під хвіст.

Я панічно розвернулась, помітивши майже поряд двері з чорного дерева, і, не довго думаючи, рвонула туди, сподіваючись, що вони бодай не зачинені.

На диво, піддались вони легко, за мить зачинившись за моєю спиною, а я дозволила собі роззирнутись. Зрештою, постою тут, поки Жорн не втратить цікавості і не піде шукати собі когось іншого.

Це була спальня. Стильна, але не вичурна. Чорне дерево, світлі шпалери і фіранки. У великі прочинені вікна вривалося вже морозне повітря, і по тілу помчали мурахи, які я мимоволі намагалась прогнати, розтираючи шкіру долонями. На спинці стільця висів чорний кітель зі срібними ґудзиками. Я старанно уникала дивитись на широке ліжко, але ні-ні, а погляд сам зісковзував саме до нього.

І все буквально шепотіло, що мені тут не місце.

Я затамувала подих, намагаючись зрозуміти, чи шукає мене ще Жорн, але у вітальні знову гримнула музика, і розібрати майже нічого не вдалось.

І саме цієї миті відчинились вузькі бічні двері, і в кімнату увійшов… ну, чи вийшов з ванної… Рейхар Аттахар. Мокрий і в одному рушнику на стегнах.

***

7G7K6sW2

"Народи мені сина" Татія Суботіна