Розділ 16. АНКЕТА ДРУЗІВ

Минав другий день перебування Жені у лікарні. Вона трохи обжилася й звикла до надмірної уваги з боку медперсоналу, а також оцінювальних поглядів хлопчаків, що лежали у сусідніх палатах й періодично заходили поговорити до Сніжани. «Інтернатівка» — так і не інакше називали вони Женю, немов не було у неї імені. Тож дівчина йшла гуляти коридором, як тільки хлопці заходили до палати.

Якось у пообідній час, званий у лікарні «тихою годиною», Женя заснула. Прокинулася від неголосної розмови, але очі не розплющувала, слухала, про що говорили.

— Ти б у неї забрала свою книжку, а то чого доброго поцупить, — вкрадливо говорив один. Женя впізнала — належав Сашку. Він лежав у сусідній палаті з одностороннім запаленням легень.

— Вона нормальна. Нехай читає. Чого ви? — відказала Сніжана.

— Де ти серед інтернатівських бачила нормальних? Наївна, — не вгавав Сашко. — Коли обкраде, не плач і не кажи, що не попереджали.

— Тихіше, бо розбудиш. Моя книга, кому хочу, тому даю. Шкода її. До неї ніхто не приходить, завжди сумна.

— Ходімо в нашу палату, у карти пограємо, — запропонував Сашко, і вони вийшли.

Тільки коли запанувала цілковита тиша, Женя розплющила очі. Сльози так і норовили зірватися з очей, але дівчина задавила їх, піднялася з ліжка і, вмостившись на підвіконні, продовжила читати, ховаючись у книзі від реалій жорстокого світу. Досі вона на книги дивилася зверхньо або з байдужістю. Але ця книга виявилася особливою: її можна було довго читати.

Дівчина ніби перебиралася в описаний світ, поринала у життя героїв. Як тільки відкривалася книга, Женя перетворювалася на Джейн. Вірніше, приміряла на себе образ героїні, адже та була такою близькою за духом, а доля настільки зрозумілою, рідною. З однією лише різницею, що Джейн була непомітною, звичайною, а Женьці всі навколо казали, що вона дуже гарна. Джейн була смиренною та слухняною, а Женя — непосидючою та живою.

Каторжне життя приживалки в будинку тітки Рід, кривди від розпещеного кузена та кузин, школа, важка робота, найкраща подружка, виживання, мрії… Щойно Женя дочитала до появи містера Рочестера, інтерес до книги зріс. Як їй хотілося, щоб вона не закінчувалася! Тому читала повільно, іноді перечитувала кілька разів місце, яке припало до душі. Зізнання Рочестера у коханні вона перечитала чотири рази й завчила напам'ять. Кохання… Женя теж почала мріяти про кохання. Про таке високе, чисте й світле, що навіть не знаходила відповідних слів, тільки відчувала, яким воно має бути.

Занадто довго читати все одно не могла, тож спочатку визирнула в коридор, а потім пішла шукати, з ким би погомоніти. Знайшла на посту медсестричку, яка розкладала пігулки й розливала мікстури у мірні стаканчики. Слово за слово, зав’язалася розмова. Женя завжди відчувала, коли людина схильна до спілкування, а не просто терпить її присутність. Оленці Женя була цікава. Скоріше, кортіло дізнатися про життя дітей в інтернаті.

— І що, ви так і живете по декілька у ​​кімнатах? — запитувала медсестра.

— Так, у кімнаті п'ятеро, — жуючи велике яблуко, яким медсестра її пригостила, підтвердила Женя. — Але у нас кімната маленька. А у чотирнадцятій, взагалі семеро живуть.

— І вживаєтесь? Ну, не лаєтеся там, ділитеся, прибираєтесь разом?

— Звикли. Як раптом що, я староста, можу й по чолі тріснути. Ні, у нас лад. У чотирнадцятій часто б’ються. І дурні, бо приходить вихователька, тоді дістається всій кімнаті. Навіщо таке «щастя»?

— Значить, б'єтеся? Тут у нас хлопець лежав… ваш… Теж із запаленням легень. Ох і намучилися з ним. Дуже бився з хлопцями, — повідомила Оленка.

— Значить, ображали. Наші просто так не б'ються, — гордо захистила «своїх» Женя.

— Ну, з дівчатами спокійніше, — видала вердикт Оленка. Женя посміхнулася, але коментувати, який хай могла б зчинити Марина, якби потрапила сюди, не стала.

Поважно пройшовши коридором, до столика чергової медсестри підійшла прибиральниця тітка Маша зі шваброю та цебром, від яких тхнуло хлоркою.

— А-а-а, ти тут засіла? Це ж ти Романова Женя?

— Я, — розгублено відповіла дівчина, боячись, що її потягнуть на якісь додаткові процедури або, чого доброго, сварити почнуть.

— Там до тебе, — прибиральниця вказала на кінець коридору. — Женихи! Тільки не шуміти. Їх під чесне слово пустили, «тиха година» все ж таки.

Женя уважно придивилася і побачила дві хлопчачі фігури. Серце тьохнуло, оскільки вона впізнала Ваську та Воцу. І якщо появі одного вона безмірно була рада, то другого не бачила б ніколи.

— Васька! — Женя кинулася до хлопця і, якби не попередження тітки Маші, запищала б від захоплення і повисла б у нього на шиї. А так просто сказала: — Привіт!

А потім повернулася до Воци й, замість очікуваного «А ти чого приперся?», здивувала: «Дякую, що прийшли». Хлопець аж засяяв від щастя.

— Та ми ще вчора хотіли приїхати, але нас на кухні припахали. Я тут твої речі прихопив. Халат, капці. Ти навіть гребінця не взяла. Так, і тут ще насіння, яблучка. Галина Степанівна шкарпетки зв'язала, — Васька простягнув пакет із речами. Воца додав пакунок із цукерками.

— Може, ще чого? — запитав Васька. — Ти дуже бліда.

— Ти б теж від уколів, пігулок і цих їхніх електрофорезів зблід. Ні, тут добре годують, — запевнила дівчина.