ЕПІЛОГ

Женька й подумати не могла, що три години здатні так швидко пролетіти, залишивши в душі легкий смак гіркого полину. І не важливо було, чого коштувало це короткострокове побачення у колонії Тамарі, Стасу та їй особисто. Спочатку Тамара пробувала відмовити Женьку щодо зустрічі, потім переконати, що візит у таке місце лише розтривожить рану, яка трохи затяглася. Женька ж була непохитна. Вона вже просто патологічно хотіла побачити Ваську, сказати йому особисто те найголовніше, що надасть йому сили жити далі, вірити, що майбутнє існує. Він повинен знати, наскільки важливим є для неї.
Планувалося, що в колонію поїдуть утрьох, але в останню мить у Тамари з'явилися справи, тому вона відправила Женьку зі Стасом самих. 
Кілометри дороги, довга черга в кілька годин і приниження обшуком Женька подолала б ще багато разів, аби бачити його, говорити з ним нехай і в телефонну трубку, нехай і через скляну перегородку. Їм не дали можливості торкнутися тілами, але вони примудрилися поговорити про найпотаємніше очима й навіть поцілуватися поглядами.
 
Васька майже пів години розповідав, як йому добре живеться в колонії. Худий, у чорному одязі й обстрижений майже під нуль, він викликав жалість і бажання обійняти. Женька не вірила жодному його слову, але слухала тембр голосу, вбираючи кожне слово, кожен звук. Потім розповідала про своє нове життя у великому місті, про чотирикімнатну Тамарину квартиру, де їй, Женьці, виділили свою особисту кімнату. Скриплячи зубами, говорила про клас, де майже не вчиться, бо постійно зайнята уроками танців, заняттями з вокалу, грою на фортепіано, зйомками, показами мод, конкурсами. Далі читала поезії. Васька попросив, і вона читала, не соромлячись, і вже не вважаючи їх наївно-романтичними. Майже в кожному вірші – сум за ним. Нехай знає, що в її серці живе він. І лише він…

Вона малює під дощем,
Це так незвично, дивовижно,
Під парасолькою стоїть, а в серці щем,
Вона малює дощ,  так обережно.

Вона танцює під дощем,
Вкрай нерозважно і бентежно,
А хтось стоїть поряд з плащем,
Та їй до того все ж байдужно.

Вона  ридає під дощем,
Минуле згадуючи ніжно,
Він був для неї лиш товаришем,
А став потрібним вкрай безмежно.

Вона малює і танцює,
А потім плаче, як дурна.
Вона без нього не уявляє,
Як житиме … сама…

А потім настала тиша… Васька та Женька перестали говорити. Збоку здавалося, що вони просто дивляться один на одного, періодично згадуючи, що треба кліпати очима. Тепер спілкувалися їхні душі, пересилаючи енергетичні потоки крізь скляну перегородку. Ці потоки патокою вливалися в тіло, лоскочучи всередині, торкаючись серця, від чого воно билося частіше. Якби не було цієї чортової перегородки, Женька зіскочила б зі стільця, підбігла до Васьки, сильно обняла його за шию й поцілувала б сама в губи, не відриваючись. Навіть уявила цю картину, від чого на щоках утворився легкий рум'янець, а в очах затанцювали вогники. Фантазії хлопця були не такі наївні.

І Женька зрозуміла, про що він думає, зрозуміла, що з ним відбувається те саме, що й з нею, оскільки на його губах з'явилася легка й тепла посмішка, а на блідому обличчі спалахнули червоні щоки. Останні пів години Женька з Ваською просто уважно дивилися один одному в очі. Вони таємно при всіх цілувалися очима, але про це розуміли лише вони. Це був найсолодший момент у їхньому поки що короткому житті. Коли їх попередили, що побачення закінчується, вони по черзі притиснули до скла долоні, всього на мить перед цим торкнувшись ними своїх губ. Повітряний поцілунок на прощання.
Женька так і не змогла сказати Васьці, що за тиждень їде на рік вчитися модельної майстерності до Франції. І забобони тут ні до чого. Вона не хотіла руйнувати ту гармонію, що виникла між ними. Вона чудово розуміла його, без зусиль читала в його очах страх втратити її... Вголос він цього не говорив, соромлячись свого складного становища ув'язненого колонії, але Женьці й не потрібні були його слова. Вона відчувала, що шалено кохана.
— Я дочекаюся тебе! – були останні слова крізь комок в горлі, крізь сльози, що зібралися на очах.

Виходячи холодного листопадового вечора, Женька грілася ніжним поцілунком очима, захованим у серці настільки надійно, що Стас, який чекав, що Женька плакатиме, здивувався від її щасливої блаженної посмішки.

— З тобою все гаразд? - запитав юнак, шукаючи поглядом таксі, що доправило їх до колонії. Стас завбачливо домовився з водієм, щоб той забрав і відвіз їх із Женькою на вокзал за три години. Водій сам біг назустріч – небагато хто платив йому подвійний тариф.

– Супер! Мені так добре ніколи не було! – тільки й відповіла Женька.

Всю дорогу до вокзалу, майже пів години їзди, Женька мовчки дивилася у вікно, намагаючись усвідомити, що пережила, відчула, зрозуміла. В якийсь момент вийняла блокнотик і, хоч було дуже незручно писати в машині, що періодично підстрибувала на нерівній дорозі, дівчинка вилила те, що продиктувала душа:

Я з ним прощалася, немов назавжди,
Смуток-печаль приховувала вміло,
А серце плакало, ридала в унісон душа,
Ком в горлі, ноги підло так німіли.

Він рідний, стрижений, смішний,
Його я іншим пам’ятала,
Він зрозумів, що я його люблю,
Ми спільну зірку поглядами запалили.

Навчусь молитися, у храм піду,
Мені лиш він потрібен, точно знаю.
У долі звісно його відмолю
Шалену ціну заплачу, я небо заклинаю!

Хай збережуть мені його святі,
А інший дар і не потрібен більше,
Моя він половинка, краща у житті,
Він все, що є у мене ліпше.

Стас, сидячи на передньому сидінні поруч із водієм, періодично повертався назад. Він міг би спитати, чому такий дорогоцінний час вони витратили на гру в мовчанку, але не спитав, бо знав – це їхня таємниця! Їхній особистий інтим! Всю цю зустріч Стас спостерігав і за Женькою, й за Ваською, бо перебував неподалік. Навдивовижу, наскільки просто й невимушено вони трималися один з одним. Якщо раніше Стас сподівався, що час і обставини розведуть цих двох у різні світи, то тепер розумів – ні, не розведуть. Це як два стволи дерева, що йдуть з одного кореня. І цим корінням для Женьки та Васьки був інтернат. Дуже сильні духом ці двоє. Дуже важливий Васька для Женьки, як і вона для нього. Поки він живий, іншого у своє серце Женька ніколи не впустить. Ревнощі дикою кішкою подряпали душу Стасові.