ГЛАВА 58 Я їду!

Сховавшись від сторонніх очей у саду, Женька дістала листа з книги й кілька хвилин просто його розглядала, не наважуючись відкрити. Руки трохи тремтіли, коли прочитала поряд із «Кому», адресу інтернату, своє ім'я та прізвище. Звірила зворотні адреси на листі та аркуші, який їй дала Тамара, - вони були однакові, отже, директорка не збрехала, дала вірну адресу. Це втішило Женьку, адже якби тітка Маша не віддала листа, адреса Васьчиної колонії все одно була б у неї. Але так ще був і лист.

Женька повільно відірвала край конверта й вийняла складений вчетверо листок із зошита в клітинку, списаний Васьчиним не дуже розбірливим почерком. Женька цей почерк добре вміла розбирати. Акуратно розгорнула подвійний листок, боячись завдати хоч якоїсь незначної шкоди дорогому посланню, й побачила, що всередині було вкладено ще й картонний листок, на якому красувалося майстерно вимальоване олівцем обличчя дівчини. А під малюнком підпис: «Це ти». Хоч Васька не бачив її давно, але зміг точно відобразити навіть Женьчині неоднакові ямочки на щоках.

Розгорнувши листа, Женька швидко прочитала:
 «Привіт, Жень! Пишу шостого листа й не дуже  вже сподіваюся, що він до тебе дійде. Думаю, що тобі їх не віддають, інакше ти вже написала б відповідь. Але все одно пишу й писатиму, нехай і в нікуди. А може, у того, хто їх забирає, совість прокинеться, якщо руки не відсохнуть.

Ти знаєш, тут не так уже й погано, як обіцяли. Вихователі, коли довідалися, за що ми з Воцею тут опинилися, навіть поважати стали. Практично все, що потрібно для життя, тут є. Тебе немає, але це й слава Богові! Живи на волі. Ми з Воцой намагаємося не нариватися, бо за хорошу поведінку за пів року обіцяють перевести в колонію-поселення.
Встаємо о шостій ранку, фіззарядка, потім навчання. П'ять місяців відучимося – і на роботу, гроші можна буде заробляти. Невеликі, але все ж таки… Живемо загоном, і все робимо загоном. Годують не гірше, аніж у нас в інтернаті. Навіть культурна програма є: конкурси, концерти, змагання, кіно показують. Жити було б можна, якби не нудьгував без тебе. Особистого часу – лише година на день. Тоді й малюю. Жаль, що тут заборонені фарби, але олівці є. Мені пообіцяв продавець, що привезе ще й кольорові, а я йому картину намалюю.
Як ти там, Женько? Не вздумай робити дурниць! Будь покірною, постарайся вибратися з цього болота, використовуй усі можливі засоби. Я тебе щодня згадую. Весь папір змалював тобою – так здається, що ти поряд. Сусід по ліжку Валік каже, що я глибокий романтик. Він не вірить, що ти існуєш. Каже, що я тебе вигадав: таких дівчат немає. Наївний, він не знає, що в житті ти ще краща. Він тебе злою не бачив. Мене розуміє тільки Воца, але він небагатослівний, адже ти знаєш.

Я не шкодую, що ми з хлопцями зробили. Воца теж. І ти ніколи не шкодуй. Ти боронилася. Живи далі й не муч себе. Як же тебе не вистачає, якби знала.
Я звик, що ми завжди разом. Навіть якщо ми розходилися по кімнатах на різних поверхах, я все одно знав, що вранці побачу тебе. Тільки не смійся, я завжди заздрив твоєму коту. Він міг завжди бути з тобою, оберігати твій сон, виявляти свої почуття, не боячись, що скажуть інші.

Жень, кохання не придумали, воно існує. Я просто не знав цих відчуттів, а тепер зрозумів: любив, люблю й любитиму… тільки тебе. Звичайно, ти  така красива й до чортиків талановита, а я звичайний. Але я вийду звідси, все зроблю, щоб підвестися на ноги й заробити на будиночок біля моря, чи озера, на крайняк біля річки. Ось такі поки що мрії. До зустрічі! Ми обов'язково зустрінемося, я в це вірю. Дуже цього хочу.
Просто обійняти тебе, подивитися у вічі й, якщо дозволиш, поцілувати.

Твій навіки Васька!
Ага, ще – Воца теж просив передати привіт. Воца – це той сердитий смаглявий чорноволосий  пацан, пам'ятаєш такого?»

На листа впали краплі сліз. Найдорожча людина у світі вкотре крізь відстань освідчилася їй у коханні. До того вона знала, що писати йому, а тепер? Що писати тепер? Що вона стала актрисою, що побачила море без нього, що їде з інтернату в нове життя? Це їй здавалося зрадою, якимось одноосібним щастям. Але не відповісти теж не можна, адже хлопець так довго чекає на звістку.
Женька згадала принцип вирішення проблем улюбленої героїні роману «Віднесені вітром» Скарлетт О'Хара і вголос промовила, запечатуючи назад листа в конверт і ховаючи його між сторінками книги:

– Я про це подумаю завтра! – й побігла до спального корпусу збирати речі, оскільки часу на збори залишалося дуже мало. Адже треба було ще попрощатися з дівчатами. Женька й здогадатися не могла, як це буде боляче – прощатися. Читаючи книги, бешкетниця завжди знаходила красиві фрази, що лягали на її душу так гладко, що навіть запам'ятовувалися без особливої старанності.
Такі цитати дівчинка записувала до свого щоденника, намагаючись усвідомити кожне слово, пропустити через душу й збагатитися враженнями, що хвилюють. В основному це були афоризми, що стосувалися кохання, але іноді чіпляли інші вислови. Зараз, коли Женька увійшла до такої звичної п'ятнадцятої кімнати й серйозно усвідомила, що дуже скоро залише її назавжди, – їй згадалися слова з роману «Пташка співуча» турецького письменника Решада Нурі Гюнтекіна:

«Людина живе та прив'язується невидимими нитками до людей, які її оточують. Настає розлука, нитки натягуються й рвуться, як струни скрипки, видаючи похмурі звуки. І щоразу, коли нитки обриваються біля серця, людина відчуває найгостріший біль».

Раніше ці слова стосувалися розлуки з Ваською. Тепер Женька мала попрощатися з усіма мешканцями інтернату, особливо рідної п'ятнадцятої кімнати.
Оскільки був обідній час, кімната виявилася порожньою. Женька сіла на ліжко й озирнулася. Легкий вітерець увірвався в прочинене вікно й легенько заколихав штори, а також краї покривал на ліжках. Настирна гілка тополі стукала по підвіконню. Женька намагалася запам'ятати кімнату саме такою, милою її серцю, де минули кілька років її життя. Погляд дівчинки ковзнув по ліжку, яке колись належало Марині. Тепер у нього інша господиня.