ГЛАВА 57 КОД ЩАСЛИВОГО МАЙБУТНЬОГО

— Де він? - до кімнати, як у старі добрі часи, увірвалася розчервоніла від швидкого бігу  Женька. Її очі сяяли міріадами промінчиків, а щаслива посмішка освітлювала гарненьке личко. – Ну, чого мовчите? Де Васька?

— Он на ліжку твоєму спить. Нахабно приперся, через вікно вліз,  на всіх нашипів і ще й мишу припер, під ліжком валяється. Чи не тобі гостинець? - гидливо вказала на кота Катерина. За долю секунди з обличчя Женьки сповзла посмішка, очі потьмяніли, вона закусила нижню губу й розчаровано простягла:

— А-а-а-а, цей… - після повернення з санаторію Женька розпитувала у кухарів, куди подівся кіт, але ті відповідали, що він давно пішов, майже відразу після її від'їзду. Кілька днів тинявся навколо інтернату, його підгодовували, а потім більше не бачили. Дівчинка пошкодувала, що не забрала тварину із собою до санаторію й грішним ділом вирішила, що вже ніколи не побачить улюбленця. Звичайно, вона зраділа появі кота, але Ваську-хлопця була б рада бачити в сто разів більше.

— А ти думала, що тут на тебе Кувшинов чекає прямо на ліжку? Нескромно, Женьок! Хто його відпустить? Це потрапляють туди швидко, а вийде за два роки, - нагнітала Катерина.

- Може, якщо добре поводитиметься, то й раніше, - спробувала згладити напругу Віка.

- Як же! Той, що буде добре поводитися. Першого дня з Ладовим усім там морди побили, мабуть, - випалила Христина й жахнулася, побачивши злий вогонь в очах Женьки, вже не синіх, а чорних.

- Я тебе приб'ю, якщо не заткнешся! - пригрозила Женька, але Христина й не думала мовчати:

- Можеш забути про свого ненаглядного Кувшинова. Зойка ворожила на нього й Ладова – одні піки повипадали. Разом із тузом, причому. Якщо хто не знає, що таке туз піки при гаданні – це смерть! – видала інформацію Христина й швидко втекла з кімнати, розуміючи, що за цей негатив може поплатитись та отримати чималу порцію тумаків. І Женька б не стрималася, побила Христину, але кіт почув свою господиню, зіскочив з ліжка й почав ходити навколо Женьчиних ніг, приємно муркочучи й ніби вбираючи вовною всю злість, що нагромадилася в тілі дівчинки. Кіт своєчасно переключив увагу на себе. Опинившись на руках, тварина вдячно лизнула Женьчину щоку.

— Нудьгував, хороший мій. Я теж тобі дуже рада, - цмокнувши кота у вологий ніс, Женька почала милуватися улюбленцем, забувши на якийсь час про Христину та її слова. Але дівчатка у кімнаті не забули.

— Не слухай ти цю Христину. Язик у дівки, як помело, куди вітер дмухнув, туди й потягло. Заздрить вона тобі, от і  зла. Зойка не завжди правду на картах ворожить, - заспокоювала Віка. - Вірніше, іноді тільки вгадує. Христині збрехати, що плюнути.
- Я знаю, Віка, - відповіла Женька. – Навіть якщо Зойка кидала карти на Ваську та Воцу, то туз піковий не лише смерть, а й велике випробування означає. А хіба все це не велике випробування?

- Як я розумію дівок із тринадцятої. Ця Христина просто випрошує, щоб по голові її поганій врізали, - кипіла Катерина. - Блін, якого рожна її до нас підселили? Нехай у ізолятор переведуть. Або в комору краще. Бувають такі чорнороті люди. Пропоную влаштувати їй темну.

- Темної їй буде замало. Нєтушки, шугати її треба серйозно, а то ніколи не вгамується, - рішуче заявила Женька, продовжуючи чухати шию улюбленого кота. -  Що вона там днями про Мішку Карасьова тріпалася?

- Що типу це вона розповіла Щурисі про всіх, хто палить, тільки про Мішку не сказала, він їй подобається. Але, як на мене, Карасьов від неї шокований. Я б на його місці теж десятою дорогою обходила таке тріпло, - із смішком відповіла Катерина. – А тобі це навіщо?

- Так, може, знадобиться. Мішка ж страшенно дурний, коли злий.  А якщо хлопці дізнаються, хто їх здав? А якщо підказати? - Женька вже починала співчувати Христині. У ній довго боровся дух протиріччя. Зірвавши ромашку, красуня вручила квітці рішення такого складного завдання – мститися чи не мститися. Випало – «не мститися». Але після обіду прибігла Наталія Іванівна з переконливим проханням, що межувало з ультиматумом:

- Кота в кімнаті, щоб не було!

- Чого це? Він акуратний! - огризнулася Женька. – Лежить собі, нікого не чіпає.

- Якщо скаржаться, значить чіпає, - домогла аргументом вихователька. У кімнаті на той момент перебували всі її мешканки, крім Христини. Як тільки Наталія Іванівна пішла, дівчатка здивовано переглянулися, і Женька з Оленою в один голос вимовили:

- Христина!

– Бачить Бог, я не хотіла. Сама, коза драна, нарвалася. Отримає вона сьогодні, – не стерпіла Женька. Відразу після гри Мишку й розповіла про донос Христини на хлопців. Ті, не довго думаючи, нарвали за інтернатом кропиви й щедро нажалили зрадницю з ніг до голови. У кімнату Христина повернулася вся в сльозах та червоних плямах з дрібними пухирцями. Вона сердито зиркала на дівчат, а в бік Женьки взагалі не дивилася. Коли, згорнувшись калачиком, Христина лягла на своєму ліжку поверх покривала, Женька сама підійшла до неї:

— Сподіваюся, ти зрозуміла? Якщо що, то можна й повторити. Це не тринадцята кімната із дрібними западлянками. У п'ятнадцятій усе серйозно і по-дорослому, — над самим вухом прошепотіла Женька. – Не наривайся більше. Тут не кіт заважає, а ти в інтер'єр не вписуєшся.

Навіть за величезного бажання щось відповісти, Христина цього не змогла б зробити, оскільки в роті сильно палило – хлопці силоміць змастили язик перцем.
Тепер Христина боялася взагалі зайве слово сказати, а її угодництво та підлещування всіх відверто дратували, зате не завдавали клопоту.
Думки Женьки були зайняті виключно Ваською. Ця параноя виливалася бурхливими віршованими потоками, що інтенсивно заповнювали заповітний товстий зошит:

Душею я скучаю по тобі,
Ти був і рідний, і близький,
Нема такого на Землі,
Як ти потрібен, Боже мій!

Скучаю по твоїм очам,
Сіренькі райдужки, як небо,
Скучаю по твоїм рукам,
А інших точно вже не треба.