ГЛАВА 56 НОСТАЛЬГІЯ

Все в інтернаті та його околицях нагадувало Женьці Ваську. Варто їй було підійти до озера, як пам'ять знаходила в затишній складочці приємний момент спільного минулого і яскравою картинкою радувала дівчинку, яка знайомилася з солодко-гірким поняттям у житті – ностальгія. Особливо пам'ятним був випадок, коли купалися, а потім вилізли всі зелені в тині, немов кікімори болотяні. Довго знімали тину один з одного. Спочатку сміялися, потім соромливо відводили очі, відчувши зніяковіння від приємних дотиків до оголених тіл. Згадувала, як удвох ловили рибу, будували сміливі плани, мріяли завжди бути разом. У саду об'їдалися зеленими, але такими, що здавалися солодкими та неймовірно смачними яблуками, лазили по деревах. Проходячи коридором, Женька обов'язково зупинялася біля столу. Тут уперше поцілувалися. Немов жартуючи.

Дівчинка заплющувала очі й пробувала відновити те бентежне й неповторне відчуття від ніжного дотику Васьчиних губ. Як нещодавно і як давно це було. А що ж тепер?

У їдальні Женька не зводила очей зі столика, де завжди сидів Васька. Їй все здавалося, що варто повернути голову - й вона неодмінно зустрінеться поглядом з усміхненими очима юнака, який кожною клітиною належав їй. У бібліотеці Женька вже була «своя» й могла робити все, що завгодно, аж до того, що брати книжки для читання з читалки (така вільність не дозволялася нікому!). Тепер її улюбленим заняттям було приходити до читального залу, вишукувати книжки, які подобалися Васьці. Улюблена Васьчина - "Великі мореплавці".

Женька знала, що на сімдесят шостій сторінці хлопець домалював Куку вуса та роги, а на двісті  сороковій - зображення корабля, який Васька вважав найкращим.

Варто було дівчинці прийти до кімнати – й очі виїдали Васьчині картини, нею ж і розвішані на стіні. Засинала – й жила іншим життям, у якому він поряд. З якоїсь невідомої Женьці причини їй дуже часто снився Васька. Прокидатися від таких снів не хотіла, бо насправді його не було поруч. Протягом дня Женька знаходила собі заняття, клопіт, намагаючись не думати, що не зможе отримати від нього звістки, боячись, що більше ніколи його не побачить.

Щоразу, бачачи, як біжить стрімголов Сашко, Женька мріяла, що хлопчина принесе добру звістку, але той традиційно звітував, що листоноша передала газети й журнали бібліотекарці, міг навіть перерахувати всі назви й точно сказати кількість (пам'яті хлопчика багато хто заздрив), але довгоочікуваного листа від Васьки не було. Взагалі листів не було.

— А ти переглянув усе, що листоноша передала тітці Маші? - напирала Женька, провертаючи в умі всілякі потенційні підступи з боку дорослих.

— Ображаєш! Я чо, не вдупляюсь, як лист виглядає? – сердився Сашко.

- Не дуйся. Це дуже важливо! – пояснювала Женька.

- Само собою. Ти ж фігньою не страждаєш, - хвалив Сашко, в душі безмежно вдячний Женьці за інвестиції в новенький м'ячик. Кмітливий хлопчина навіть зважився запропонувати Женьці:

- Ти це, якщо треба, я можу непомітно стирити листа ...

- Я тебе що попросила? Стеж! І не потрібно зайвих рухів тіла! - гаркнула суворо. Дівчинка розуміла, що, якщо сама візьме лист, адресований їй, - це крадіжкою не вважається, а Сашко, вийде, що поцупив. А ще боялася, що хлопця можуть спіймати на гарячому.

Наприкінці серпня повернулися старші інтернатівці – й п'ятнадцята кімната ожила, наповнилася невгамовними голосами дівчаток, які розповідали про свої враження. Відчувалося, що Катя, Віка та Олена дуже скучили за Женькою. Вони довго її просто розглядали, милуючись і помічаючи зміни, але не наважуючись озвучити остаточний висновок.

- А ми на гору двічі підіймалися! – хвалилася Катерина, вигрібаючи із сумочки шишки – трофей із Карпат. – Спочатку було дуже важко, але потім – класно!

- У вас взагалі прибахнутий загін якийсь був. Вічно кудись лізли, вгамуватися не могли. Ось ми спокійно ягідки збирали, - відрізала Віка, підозріло поглядаючи на акуратно застелене Маринине ліжко з невеликим букетиком волошок, перев'язаним жовтенькою стрічкою.

– А нам подобалося! Тебе просто жаба давить! - при цьому Катя вийняла з сумки невелику ялинку з корінцем, обв'язаним целофановим пакетом, - Хочу тут посадити, нехай росте. А що то за квіточки? З якого переляку Маринка волошки полюбила? Чи щось так кардинально змінилося, доки ви там на морі були? - Катя повернулася до Женьки й в очах красуні прочитала печаль.

– Це я поклала. На згадку, - Женька була готова до такого питання й навіть вирішила, що все не розкаже, тільки очевидне. – Вона не приїхала назад.
- А чого? Втекла? - допитувалася Катя, ловлячи зміну інтонації.

- Вона загинула! - сльози самі навернулися на очі, й Женька зрозуміла, що не зможе з цим впоратися, ще жива рана, не встигла затягнутися, щоби дозволити про це говорити спокійно.

- Та ну, кінчай витворять, Жень! Це вже не смішно! - вклинилася Олена. Вона взяла з ліжка волошки, понюхала й поклала назад. – Такими речами не жартують. Де Маринка? До хахалів втекла? Скучила? Ви теж нещодавно приїхали?

- Дурепа! – зло вигукнула Женька. - Я правду кажу. Можеш у Щурихи спитати. Минулого тижня її поховали... Там, у Криму. Її збила машина.

Дівчатка все одно не повірили, адже Женька часто їх розігрувала. Вистава була завжди настільки правдоподібною, що зараз, коли Женька нічого не грала, їй не вірили. І ця недовіра дівчинку ображала. Але увечері прийшла кастелянша із прибиральницею, і всі насторожилися.

- До вас поповнення, дівчата! Христину з чотирнадцятої переводимо на вільне ліжко, - безцеремонно заявила кастелянша, окинувши оком кімнату й відшукавши очима вільне місце.

- На яке це вільне? У нас немає вільних! - огризнулася Катя.

- А покійниця? Маринка ваша. Така розбитна дівка була, і ось тобі на - під машину підперлася.
Ось тепер дівчатка по-справжньому усвідомили, що Марина загинула, обсіли Женьку й давай її розпитувати. Але Женька була небагатослівна, все більше відмовчувалася, вважаючи, що дівчатам нема чого знати справжню трагедію, хай краще все бачиться як нещасний випадок. Після того, як поохали й поахали, перевели увагу на Женьку.