ГЛАВА 54 МАРИНА

Другу ніч поспіль Женьці снився Васька. Сон був яскравим, реалістичним, дозволяв на якийсь час забутися в райдужних спогадах. Дівчинка списувала все на те, що скучила, але інтуїтивно боялася, що з другом щось могло статися в тій далекій загадковій колонії, яка представлялася їй як у військових фільмах концтабором суворого режиму, де всі ув’язнені лисі, у смугастих піжамах і ходять колами серед колючого дроту. Єдина, з ким Женька раніше могла про це поговорити, була Марина, але тепер і з нею не заговориш - спантеличена своїм новим становищем, розлючена, іронічна й до чортиків потайна. А Женька й рада допомогти подрузі, але не знала як.

З від'їздом знімальної групи все повернулося на круги свої. Іноді Женьці навіть здавалося, що нічого й не було, а Тамара, Стас, Діма, всі ці зйомки – то був нереально гарний сон. Але сукні, сарафан у горошок, туфлі та численні гребінці із шпильками, подаровані Тамарою, а також кактус у вазоні на підвіконні служили доказом, що все було насправді. Дівчинка згадувала обіцянку Тамари забрати її з інтернату, і ця надія бальзамом огортала поранене маленьке серце. Женька вирішила чекати того світлого дня, як Ассоль чекала на свого Грея: постійно, терпляче, не втрачаючи надії.

Але щоб ніхто не зміг посміятися з її потаємної мрії, розтоптати крихке щастя, дівчинка нікому не говорила про свої сподівання, берегла їх у лише їй одній відомих кишеньках свого гарного «я». Їй здавалося, що й самій собі вона важко зізнавалася, що таке колись станеться. Зате зошит з віршами гладшав і гладшав, поповнюючись римованими сповідями.

Я в завтра відчиняю двері,
Вони важкі, а ще великі,
Таємно мрію на папері,
Сміливі мрії, хоч і дикі.

Мені багато обіцяли,
Тому чекаю, сподіваюсь,
Мої бажання оживляли,
Сиріткою із казки почуваюсь.

Я море ніжне не забуду,
У серці лишиться воно,
Я пам’ятати щиро буду:
Життя – одне, мрія – кіно.

Кидають гроші, щоб повернутись,
Туди, де  добре і де  чудово,
Я б не хотіла помилитись,
Відчути щастя хочу знову.

Для мене щастя – ролі грати,
Брехати, наче закохатись,
То помирати, то воскресати,
Фальшиво камері всміхатись.

Красиво жити чужою долею,
До часу відкладаючи свою,
Бути керованою чиєюсь волею
І пошепки кричати: «Я – люблю!»

Женька, як і раніше, допомагала Танечці будити загін, змушувала дрібних вмиватися, застилати ліжка, прибиратися в тумбочках. Щодня після невеликої зарядки загін шикувався й рушав до їдальні на сніданок. Тут завжди було все більш, ніж добре, бо інтернатівці звикли їсти будь-яку їжу. У санаторії годували набагато краще, ніж у інтернатівській їдальні. Зате в інших загонах був обов'язково хтось, кому не лізла в горло манна каша або від омлета вернуло. А ще третій загін боявся гніву Марини, яка своїм авторитетом тиснула так, що сильно не розбалуєшся. Але цього ранку нічого не їла сама Марина.
Це впадало у вічі, оскільки завжди в неї був вовчий апетит, що дозволяв доїдати за тими, хто харчувався, як пташенята. Марина не гидувала доїсти навіть розпочату котлету чи допити чийсь томатний сік, бо він їй дуже подобався. А тепер сиділа й колупалася ложкою в каші, а склянка з томатним соком стояла непочатою. Женька розуміла причину, тому що була посвячена в Маринчину таємницю. І без того неприємний їй Костянтин Андрійович тепер викликав величезну огиду. Женьку так і підмивало висловити йому все, що вона про нього думала, але Марина не дозволяла.

— Я влагоджу. Все буде пучком, – твердила дівчина. Як вона залагоджувала, Женька теж знала. Щоб зірвати вагітність Марина тягала важкі речі, крала у медсестри якісь пігулки та пила їх, стрибала з вежі в море. Женьці вже було страшно говорити з Мариною про її проблему, але дівчинка боялася результату зусиль подруги. Борючись зі своїм внутрішнім «я» і забороною Марини говорити з Костянтином, Женька все ж таки відшукала юнака після сніданку в піонерській. Небо цього ранку затягло сірими хмарами, йшов дрібний дощ і день обіцяв бути негожим. Пляж скасовувався. Костянтин Андрійович мило спілкувався з красунею Ельвірою з п'ятого загону, прикриваючись настільною грою, розкладеною на початковій позиції.
— Ельвіро, йди погуляй, - Женьчин тон не терпів заперечення. Ельвіра чекала реакції вожатого, але, не отримавши її, знехотя встала й пішла, пирхаючи й косо дивлячись то на Женьку, то на Костянтина Андрійовича. Женька демонстративно вмостилася навпроти вожатого, нахабно буравлячи його очима.

— Ото не зрозумів, якщо чесно. Тобі так нудно, що згодна пограти навіть зі мною? Зірка спустилася з небосхилу? – саркастично запитав хлопець. Йому подобалася увага з боку дівчат. З того часу, як він кинув Марину, його прихильності шукали багато чарівниць. Замінити Марину Женькою хлопець був не проти, але розумів, що діамант не по зубах: навіть у її погляді він читав неприязнь, що дозволяла почуватися неповноцінним. Ось і тепер вожатий розумів, що Женька прийшла не по його душу. Різка відповідь красуні підтвердив здогадки:

— Не до ігор, Костянтине Андрійовичу. Потрібно поговорити.

— Якщо Маринка прислала, то я їй нічого не обіцяв і нічого не винен, - попередив хлопець. - Я вже мовчу про брехню, якій не було ні кінця, ні краю. Сама нав'язалася.

- Але ж ви були не проти. Вона ж вас любила.

- А до мене вона скількох любила? – відкинув наїзд Костянтин.
- А ви до неї та після неї? – відповіла тією ж монетою Женька.

- Харе мене навчати, як  жити. Чого ти хочеш? – Костянтина напружувала ця розмова, особливо її напрямок. Вряди-годи  його вчило дівчисько.

- Допоможіть їй. Зводіть до лікаря, щоби це… Не було дитини. А то вона ще чогось з собою зробить, - невтомно намагалася пояснити Женька.

- О-о-о-о, вона вже й про дитину набрехала, й суїцидом лякає. Із цієї не убуде. Їй потрібен лікар, дуже потрібен, психіатр називається. Нехай сходить до терапевта, і він їй направлення випише, - кривлявся  Костянтин.