ГЛАВА 45 ЗНАЙОМСТВО

— Оце прикид! - Марина на хвилину просто дар мовлення втратила, коли побачила Женьку, що підіймалася сходами. - Женьок, що вони з тобою зробили? Я тебе ледве впізнала, красапєта ти наша!

— Нафарбували та одягли. І багато-багато фотографували. Прикинь, це так утомлює. З ніг валюсь, – відверто зізналася Женька. - Здається ще трохи й здохну.

— І чо? Навіть не побазікаємо? А цей красень чо? - Марина помітила Стаса ще коли він зранку вмовляв Женьку їхати з ним.

— Цей красень нічого! Нема сил тріпатися,  чесне слово. Завтра прямо з ранку поїдемо в якусь фортецю. Там знову зйомки будуть. Мені ще якось весь цей марафет змити треба, — думала вголос Женька. Дівчині страх, як не хотілося змивати косметику, але Тамара Анатоліївна сказала, що обов'язково треба. Навіть каламарчик з рідиною для змивання туші дала. І пообіцяла завтра нафарбувати краще. Женька не уявляла, як краще можна, але вірила режисерці, як собі.

Спочатку Женька з'явилася в кімнаті в блискучому вигляді, викликала фурор серед дівчат, і лише потім пішла вмиватися. Цього вечора дівчаткам вдалося витягнути із загадкової Женьки мізер інформації. Всі свої почуття та сподівання Женька вилила традиційно на  папері:

Світ розділився на дві половинки: 
«Що було до» і «є тепер, ось тільки»
Я змушена була прийняти вдячно те,
Що пророкують наші нам зІрки.

Недарма Бог вселив у гарне тіло
Мою тендітну дивну душу,
Не просто ж так  вона співає вміло,
Коли я плакати з печалі мушу?

Якщо зі сценою у танці повінчаюсь,
Коли у білий шовк наївно одягнусь,
З минулим вже навряд чи попрощаюсь,
Але красою музики напевне огорнусь.
Я віддаюся в руки провидінню,
Бо світ нарешті сиротину обіймає,
Прошу й благаю у небес  терпіння,
Всі подарунки долі з вдячністю  приймаю.

Не знаю власної я ролі у житті театрі,
Та й хто її, ту роль, напевне знає,
Бог нас кидає, щоб горіли в долі ватрі,
Всміхайся, бо фотограф вже знімає…

Я вчусь сміятися, коли цього не хочеш,
Як треба – стану лялькою в чужих руках,
Зіграю роль свою – і ти заплачеш,
Бо я лишусь назавжди  у твоїх думках.

А ти в моїх навічно оселився,
І місця лиш тобі достатньо там,
Благаю, щоб хоча б мені наснився,
Якщо не можна поруч бути нам.

Женька сховала зошит, зручно лягла в ліжку й, заплющивши очі, уявила інтернатівський сад. А в ньому – Ваську. Пам'ять дозволяла так відверто подорожувати й, як кіноплівку, перегортати найдорожчі серцю моменти, прожиті поруч з Ваською. Чому тоді, коли він був поруч, вона не розуміла його значення? Що маємо, то не цінуємо, втративши – плачемо. Народна мудрість тонко помітила найважливіше. Жаль, що розуміння цієї мудрості теж приходить з відстрочкою «не можна повернути, не можна повернутися».

***

Коли Стас прийшов у номер до Діми, його поспіхом  залишила Машка.

— Шустро, Дімон, - прокоментував Стас.

— Заздриш? - допивши почату пляшку коньяку, жартома запитав Діма.
— Ні, співчуваю. Баби вимотають, а від спиртного зіп'єшся. Голос бодай побережи, зірка ти наша! У тебе ж за п'ять днів концерт у Ялті. Ти ц еще пам’ятаєш? 

— Так я... це... у роль я входжу. Мені ж з нею любов морковну  доведеться крутити. Нехай дівчинка звикає… Я люблю, коли у кадрі все натурально, природно, емоційно.
Стас не став багато говорити, просто виклав перед Дімою фотографії з Женькою, які Ден годину тому надрукував. Зі знімків загадково посміхаючись, хмурячись і дивуючись дивилася незвичайна синьоока красуня. Стас із неприкритою цікавістю став спостерігати за виразом обличчя Діми.

— Хто це? – Діма навіть поставив коньяк, уважніше вдивляючись у кожну фотографію.

– Героїня твого кліпу. Там це Тома трохи підкоригувала сценарій, - намагався озвучити головне Стас, але Діма був уже на своїй хвилі.
— Оце подарунок! Де таку відкопав? З моделей? Дорога дівка, мабуть? Ми хоч бюджет потягнемо? Заводить лялька на повну котушку!

— Ти особливо не заводься. Це Томчина протеже. І не думай про котушку. Задовольняйся Машкою, вона дублерка, – попередив Стас, побачивши, як у хлопця заблищали очі.

— А якщо охмурю цю, то що? На фіг тоді Машка? Що за хрень при такій богині дублерку використовувати?

— Я тебе охмурю. Дівчинці всього п’ятнадцять  років. Інтернатівська. До речі, із характером. Не зли панянку, а то будеш і побитий, і покусаний.

— Як п'ятнадцять? Тут не менше  вісімнадцяти. А то й увесь двадцятник, - дивувався Діма, вдивляючись у фотографії. Він не чекав такого облома.

— Тома з фарбами трохи перестаралася. Це її бачення. Сперечатись – собі шкодити, ти ж знаєш.

— Та хто з нею сперечатися збирається? А якщо реально, де відкопали, га?

— На пляжі. Випадково. Сирота. Ображати не дозволю, – категорично заявив Стас.

— Та чого ти так кип'ятишся? Не буду я її ображати. Нафіг мені такий ворог, як ти?
 
— Бери вище. Ворогом буду не я, - з посмішкою уточнив Стас.

— Тим паче Томка. У неї плани на дівчинку? А що, таку розкрутити – озолотитися можна. Розумію стареньку.

— Дім, вона не старенька ...

— Капець! Ти що ж, у Томку втюрився? Неочікувано…

𠈔 Так, ми разом. Що в цьому дивовижного? Вона цікава особистість, погодься.

— Цікава – не те слово! Ти й Томка? І як давно? Щось я взагалі з життя випав, - Діма знову потягнувся за коньяком.

— Швидше за все одружимось і дівчинку з інтернату заберемо. Тому сам розумієш… Не буди  пантеру, а то вкусить – не пожаліє.

— Та чого ж не зрозуміти. Зрозумів, не дурень. Ти теж, паря не промах. Спершу з Томкою, а там, дивись, і дівчинка підросте. Собі, значить, ляльку придивився. Далекоглядно!