ГЛАВА 39 ЗУСТРІЧ З МОРЕМ

Одразу після приїзду до санаторію всіх дітей відвели в їдальню й погодували. І лише після цього розпочався тривалий процес розселення. Деякі кімнати були розраховані для трьох, інші – для п'яти чоловік, одні були порожні, а в інші треба було підселятися до дітей, що вже обжилися.

- Я з Мишком жити в одній не буду! – верещав Сергійко.

- Це чого не будеш? - намагалася делікатно розібратися Танечка, але її терпіння було практично на нулі. – Як в інтернаті, то ти з ним жив, а тут – не будеш?

- Того й не буду, що дістав! – стояв на своєму хлопець.

- Як на мене, так Мишко спокійний хлопчик. Чим він тобі не догодив? - Тані реально не вистачало авторитаризму Наталії Іванівни, яка розселила своїх підопічних за пів години - куди сказала, туди й пішли без питань і обурень. Так, надулися, так, не всім сподобався вибір виховательки, але мовчки, і лише в кімнатах вже почали висловлювати один одному свої «фе». - Що такого поганого в Мишкові, дозволь поцікавитися?

- Він пердить, як тхір, - забійний аргумент. Танечка не знала, сміятися їй з цього приводу чи плакати. Головне, не забитися в істериці, щоб не подумали, що розумом зсунулася.

— А з тебе миші весь пердьож виносять, коли ти не в курсах? - це вже Марина вирішила втрутитися. Їй дико хотілося завалитися на ліжко й поспати годинку-другу, адже від спеки сильно хилило в сон, а тут дрібні мізки компостувати вирішили й, судячи з настрою, якісно. – Не хоче він. У коридорі житимеш. Он на тій канапці, можеш вже брати свої бебехи й іти стелитись. Ніхто проти не буде. Вентиляція забійна! Весь пердьож перед носом протяг здуватиме, разом з тобою!

- Та  ну. Не лякай – ляканий. Не селять в коридорах. З Мишком ніхто не хоче. Ось спитай, кого хочеш, - тримав позиції Сергій, але підозріло позирав на канапку.

- А давайте по-чесному, жеребкування. Хто витягне який номерок кімнати – там і житиме. Тетяно Петрівно, які у нас кімнати? - запропонувала Женька. Ніхто не був проти, розуміючи, що після варіанту «пішли туди, куди я пальцем ткну», це був єдиний демократичний. Швиденько написали на квадратиках олівцем номери, згорнули в трубочки, перемішали в Танеччиному капелюшку, і усі чесно тягли. Знову обурювалися, але тепер уже розбредалися по кімнатах, розуміючи, що всесвітньої справедливості все ж таки не існує, ось іншим на кожному розі щастить, а їм реально хтось порчу наклав ще до народження.

 Як тільки всі розійшлися, Женька перезирнулась з Мариною  й задала Танечці резонне запитання:

- А нам куди з Маринкою?

- Марина буде зі мною у двомісному, - повідомила Танечка, розуміючи, що за дівчиною потрібне око та око.

- А я? – здивовано подивилася спочатку на порожній капелюшок у руках, а потім на Танечку. – Мені куди? Туди? – вказала пальцем на оббиту коричневим дерматином канапку, на яку кілька хвилин тому Марина мало не оселила Серьожу.

- Тебе підселимо в кімнату для старших у правому крилі санаторію. Там є вільне місце, - посміхнулася Танечка не так словам Женьки, як тому, що до дівчинки почало повертатися природне почуття гумору. Адже Танечка знала Женьку іншою – веселою, життєрадісною, енергійною.

- А чого нас із Женькою не разом? - це вже обурилася Марина, але Танечка закотила очі  й жалісно благала:

- Дівчатка, ви теж зараз череп мені почнете гризти? Яка вам різниця, де ночувати? Весь день буде по хвилинах розписаний. - Танечка змовчала, що від Наталії Іванівни отримала усний наказ тримати ближче до себе Солодкіну й подалі дівчат одну від одної, мовляв, так проблем буде менше. - Ходімо, я тебе відведу, - і Танечка попросила Марину придивитися за розселенням, а сама повела Женьку вглиб широкого, заставленого на підвіконнях традесканціями коридору. Коли йшли, Женька дивувалася неприродній тиші.

– А чого нікого немає? Усі пішли на фронт?

- Та ні, усі на морі. Потім вони одразу підуть на обід, а по обіді - тиха година, - пояснила Танечка, оскільки піонервожатою їй частенько доводилося бути в таборах, і біля моря теж.

- Тиха година? - ось чого Женька ніяк не очікувала в розкладі санаторію. – Це як у лікарні? І що, треба спати? Вдень? Та ну-у-у…

– Спати. І не година, а дві з половиною години. Так належить. Санаторій. Ти в тій частині житимеш, де не обов'язково спати в цей час. У цей період будете з Мариною стежити за нашими, щоби на вухах не стояли. Я потім розповім після вечері.

- А до моря коли підемо? – з надією спитала Женька.

– Сьогодні не підемо. Карантин. Акліматизація. Тобі в принципі ще кілька днів теж не можна буде, – нагадала Танечка. – Сонце в такі дні шкідливе. Встигнете ще, зміна тут півтора місяці. За чутками, ми тут на дві зміни. Ось твоя кімната, сьома. Займай вільне ліжко, розташовуйся. Я згодом прийду. І без чудизму, благаю, а то я в морі втоплюся, чесне слово!

Женька і не збиралася чудити, бо сил на це не було. Щоб якось угамувати цікавість, дівчинка походила по кімнаті, позазирала в тумбочки, погортала книжки, що лежали на ліжках, повернулася до свого ліжка, лягла й спочатку згадала Ваську, подумки пославши йому привіт. Довго не могла зрозуміти, чого не вистачає.  Потім збагнула - кота! Закрила очі й  уявила свого улюбленця, залишеного під опіку куховарці тітці Валі, яка обіцяла доглядати й годувати тваринку.

І заснула, провалившись у приємні сновидіння, бо у потязі реально не виспалася. По-перше, довелося спати на верхній полиці - боялася скотитися з незвички, по-друге, заколисування й хвилювання дали про себе знати, а по-третє, чорт смикнув спробувати цю  цигарку. Женька ніяк не могла зрозуміти, як від цього люди отримують насолоду. І дуже багато людей палить. Вирішила відвести свої думки від неприємного, згадавши, як із Ваською в журналах вишукували морські краєвиди. Відчувши повне умиротворення, дівчинка дозволила організму повністю розслабитися, занурившись у приємний сон.

Женька перебувала в полоні барвистих видінь, де вона у блискучій довгій сукні, а поряд у білому костюмі Васька, море квітів та корабель… Крізь сон дівчинка почула голоси.