ГЛАВА 38 У ДОРОЗІ

За вікнами потягу пропливали небачені досі села, міста, станції, полустанки. Перші три години діти поприлипали до вікон і не відходили, проводжаючи очима все, що мигтіло за склом плацкартного купе.

— Ой, дивись переїзд, а там кінь із візком! - репетував зеленоокий третьокласник Мишко.

— А в тому будиночку біля шлагбауму живуть люди! - відкриття для дітей, бо не розуміють, як можна жити у такому незручному місці.

—  Це ж як потяги гуркотять. Я б не заснула, їй Богу! - підключилася до хлопців зазвичай мовчазна Світлана.

— Куди б ти поділася? Якби відкопитилася, то хоч третя світова, — то вже Маринка свої п'ять копійок вставила.

— А он корови! Багато корів! Ой, а чи не шкідливо, що вони траву біля залізничної колії їдять? Молоко не буде радіоактивним? - наслухавшись настанов про радіацію, але до ладу не розуміючи, де вона і як діє, діти намагалися знайти пояснення поки що для них незрозумілому.

— Типу ти те молоко пити будеш, - обламував хтось інший і переводив до теми більш нагальної та  актуальної. - Хто в тубзік хотів? Відкрили, від станції від'їхали.

Для вихованців, звиклих до  обмеженого простору інтернату, ця подорож була казково-нереальною. Вагон, кудись везуть, передчуття нового, незрозумілого й тому хвилююче-цікавого.

Але коли пейзажі набридли,  всі розібралися по компаніях, почали грати хто у що, а деякі просто розмовляли. Хлопці зробили спробу погасати по вагону, але спочатку отримали зауваження від провідниці. Відреагували, але не надовго. Потім Танечка провела пояснювальну бесіду. Двоє так і не зрозуміли, тому на завершення отримали смачних запотиличників від Марини. І якось одразу всі зрозуміли – з дисципліною буде суворо, бо Маринка спуску не дасть.

Женька, мов кам'яна, залишилася сидіти біля вікна. Ніхто її не чіпав, бо розуміли – складно перетравити  події останнього тижня. Навіть Марина на подяку за те, що замовила слівце і вона теж їде не до Карпат, а до моря, відпрацьовувала за себе та ще за п'ятьох наглядачів – у вагоні був зразковий порядок. Найменша непокора й спроба  вчинити заколот каралася потиличником або суворими обіцянками "як приїдемо, закопаю на першій клумбі й удобрю перегноєм, май на увазі!"

- Ша, дрібнота! Зменшили, блін, свої децибели! Усі чують, не глухі! - гаркнула Марина, як тільки з якогось далекого плацкартного купе лунав несанкціонований регіт. - А то зараз підійду і слух геть-чисто пропаде - вуха відваляться! Зрозуміло? Зир сюди – я ж не китайською кажу, мусиш розуміти, не дибіл же! Чи дибіл, а я чогось не знаю?

– Зрозуміло! – роздратовано, але з розумінням, відповідали – і тиша на деякий час все ж таки наступала.

- Сашо, ви навіщо з Толіком розкидали упаковки від цукру? Вам більше не дадуть чаю! - делікатно наставляла Танечка шестикласників М'ятина і Волохова, дуже неохайних хлопчиків.

- Тетяно Петрівно, ну хто ж так? Не  второпають вони. Гляньте! Шурік! Толян! Якщо через дві хвилини в моєму полі зору буде перебуватьи хоч одна обгортка, ви у мене їх зжерете на сніданок і без чаю! Врубон?

Ще б вони не зрозуміли, звичайно, так було зрозуміліше. Тому Танечка вручила кермо влади у вагоні Марині, яку боялися й слухалися. Марина тільки з дуже спірних питань приходила до Танечки, все ж таки розуміючи, хто тут начальник.

- У  Мішки зуб болить. Чо з цим скигликом робити? Мабуть, цукру з цих упаковок нажерся, — кричати на Мишка було марно, бо що таке зубний біль Марина знала. Танечка забрала Мишка спочатку зуби чистити, але, коли не допомогло - дала  пігулку. Медсестра Ольга поїхала зі старшими до Карпат, тому треба було дочекатися ранку, коли поїзд прибуде до Сімферополя, і лише там буде допомога у вигляді якогось лікаря.

Звечоріло, а Женька все ще задумливо проводжала очима картинки за вікном вагона. У душі дівчинки, розкуроченої останніми подіями, ніяк не могло  вгамуватися обурення. Галя… Сірий… Все спливало, як у паршивому фільмі, й не раз прокручувалося перед очима. Найбільше пригнічував факт крові іншої людини на руках. В якісь моменти їй ставало шкода Сірого. Але жалість зникала, як тільки вона уявляла Галю.

Дівчинка титанічними зусиллями намагалася переключитися на реальність. Вона їде до моря, до справжнього моря! Ось її мрія скоро здійсниться. О, ці вільні хвилі, які шалено б'ються об берег у бурхливу негоду й приємно набігають на прибережну гальку в ясну… Вона так мріяла побачити море… але разом із Ваською. Море без Васьки – це не мрія, це навіть не половина мрії, а якийсь міраж.

- Я чекатиму тебе, Вась! Я дочекаюсь! - Женька не помітила, як вимовила ці слова вголос. Марина, що сиділа навпроти, задумливо глянула на Женьку. Останні кілька днів Марина зовсім по-іншому подивилася на подружку. Раніше Женька для неї, як і для всієї кімнати, була скоріше артисткою – гарна дівчинка душевно заспівала й щось обов'язково вчудила для годиться, щоб не нудно було. Історія із Сірим повернула Женьку іншою стороною. Навіть не повернула, а вивернула навиворіт. Вона, ця тендітна й гарна, виявилася сильною та гордою. А таких Марина поважала.

- Женьок, а ти не знаєш, якого лішого фізрук не поїхав? Він же мав бути на місці Танечки, - напівпошепки запитала Марина, бажаючи швидше відволікти подругу від самокопання, ніж отримати відповідь.

– Я сама не зрозуміла. Може, згодом під'їде, – припустила Женька. - А ні, так і Танечка нічого, начебто. Зовсім дрібним Криса дісталася, убитися ж можна.

Коли ліжка були розстелені і начебто всі вляглися, Марина повела Женьку в туалет - запропонувала «забійний» спосіб викинути з голови всі проблеми. Далі від сторонніх Марина вчила Женьку палити  цигарки. Женька спочатку закашлялася, задихаючись від їдкого диму, але з кожною затяжкою приходив такий довгоочікуваний спокій, що врешті дівчинка змогла без зайвих емоцій розповісти Марині, як все сталося з Сірим.