ГЛАВА 37 ВІДРОДЖЕННЯ

Коли для України, та й для світу в цілому, головною катастрофою 1986 року стала аварія на Чорнобильській Атомній станції, а заразом загроза опромінення радіоактивними частинками висіла над людьми, як Дамоклів меч, інтернат гудів іншою новиною: Васька з Воцою та ще кількома хлопцями влаштували самосуд над Генкою Хватовим, місцевим бандитом, який давно стояв на обліку в міліції. Вони його знайшли на одній із квартир, хоч як той конспірувався й міняв помешкання, прив'язали до ліжка й кастрували. А потім зателефонували до швидкої. Генку забрали до лікарні, врятували, але він розповів, чиїх рук справа.

Васька з Воцою взяли всю провину на себе, хоча слідчий прекрасно розумів, що двоє не могли все провернути, дуже вже здоровий бугай був Генка.

Зазвичай весела Женька, що  постійно однією лише усмішкою могла заряджати  енергією усіх, тепер  ходила смутна, а то й зовсім  десь усамітнювалася. Коли  чаша  терпіння переповнилася,  якось увечері  вона  розплакалася.

—      Чого ти ревеш, адже він не помер, ну, посидить трохи в колонії, але потім же вийде, - заспокоювала Олена. - Вони з Ладовим разом, їм не нудно буде. Битися вміють, виживуть. Ці виживуть будь-де.

—      Через мене… це все через мене, – тільки й повторювала Женька. У її голові ніяк не вкладалося, що так різко змінився світ навколо неї, а всі попередні плани рухнули. Зникла мотивація до життя. Дівчинка перестала бачити завтрашній день. Наче вона мчала, мчала на шаленій швидкості й раптом –  зависла над прірвою. І кинутися в прірву якось безглуздо, і утримуватися складно.

—      Не через тебе, а через Сірого. Ти то тут до чого? Тобі геть теж дісталося. Добре, що не забрали, – переконувала Олена.

—      Так, харе ревти! - це вже не витримала Маринка. - Башка болить від загального реву. Нормальний пацан, пішов, яйця відрізав цьому ублюдку. А потім ще й нуль три набрав, щоб не одразу здох, а помучився. А хай дізнається, як Галі було херово! Карма – ось! Одного наздогнала і другого теж. Це ще тим двом пощастило, що їх менти знайшли раніше, ніж наші відрили. Теж би поповнили ряди кастратів чи цвинтар удобрили б. Народ, а хто знає, що з математики задали?

—      Марино, не до математики, блін, відчепись, - відповіла Віка. Вона дивувалася, як Марині вдається перемикатися з одних тем на інші, як вимикачу.

- Понятки! Треба знову пертись у тринадцяту, у нас жалоба дострокова. А що нам за пігулки дають? Може, їх не пити, га? Може, це від них усім так ревти хочеться? – Марина від початку підозріло поставилася до видачі незвичайних ліків, що позиціонувалися «від радіації».

– Їх треба пити, ти чула, що медсестра Олька казала – від радіації вони, йод там. Щоб ми не захворіли, - пояснила Віка. – А то облисіємо і нудити буде.

- Ой, ця Олька чогось як налапшує. Не буду цю гидоту пити, мало чого ще відпаде чи полисіє, якщо питиму. А раптом шкідливо для організму? Радіація… Де та, на хрін, радіація? – штовхнула «мотивуючу» промову й пішла. Повернулася за десять хвилин.

- Ой, чого мені Зойка зараз розтринділа, усі попадаєте! Нас у санаторії звідси вивезуть. Усіх. Це через аварію. Зона ризику тут у нас. Дрібних до моря, а старших у гори. Ну не облом, га? Жень, ти ж до моря хотіла, аж пищала. Давай попросимося? Ти ж на короткій нозі з фізкультурником, попроси його, га? Тобі він ні в чому не відмовить… Ну, виходь ти з цього ступору, альо, гараж?

- Мені пофіг! – тільки й сказала Женька, щоб Маринка відчепилася, після чого забрала кота й пішла. Попрямувала на горище, де нікого не було, тільки голуби воркували. З горищного невеликого віконця було видно все подвір'я. Отак сиділа, гладила кота й намагалася розібратися з думками. Періодично давила у собі сльози, хоч розуміла – тут можна й відревітися досхочу, ніхто не бачить і не чує.

Вперше у житті Женька жалкувала, що Бог наділив її надмірною красою. Якби не була такою, не помітив би її Сірий, не причепився б, не заманив би в цю чортову квартиру. І Галя б не постраждала, і Васьці не довелося б мститися.

Прихистком в останні дні для Женьки стало горище. Там, на самоті, в компанії лише самих голубів, вона могла посумувати, поплакати, пожаліти Ваську, Воцу, себе.

- Женя-а-а! Ау, ти тут? Романова, відгукнися! - почула голос Олександра Вікторовича дівчинка й повернулася до реальності.

- Так, я тут, - озвалася й спочатку почула, а потім побачила, як, нахилившись, щоб не вдаритися головою об низький сволок, до неї пробирався фізкультурник. Сів поруч на списаний матрац, не боячись забруднити дорогі спортивні штани. Женька з побоюванням подивилася на сумне обличчя  Олександра Вікторовича, який останнім часом став посередником між нею й Ваською. Він розповідав Женьці на прохання хлопця все, щоб вона знала, що відбувається.

- Два роки, Жень. Їм дали два роки. Павло Петрович зробив усе, що міг… – повідомив Олександр Вікторович. - Якщо поводитимуться добре, то раніше вийдуть по УДО.

– Я його зможу побачити? - з надією в голосі запитала Женька.

– Ні. Їх із Ладовим відвезли вже. Але він тобі листа написав. Ось, – і Олександр Вікторович віддав Женьці білий незапечатаний конверт без марки з єдиним написом: «Женьці». - Там це, післязавтра до санаторію всіх відвозять. Я тебе в «Блакитний» записав, він  біля Алушти. Васька просив, казав, ти море хотіла побачити... Будеш мені з малечею допомагати порядки наводити... Ти ж умієш керувати дрібними, я бачив, гарно виходить.

- Дякую. За листа, за море, - Женька м'яла в руках конверт. - А Маринку можна теж у «Блакитний»? Вона краще за мене дрібними керувати вміє, — згадала Женька прохання подруги й несміливо додала: «А Галя?»

- Маринку - можна, а Галя ... Краще поки що вам окремо. І їй, і тобі боляче згадувати пережите. Я піду, а ти почитай. Хлопець писав, старався - і з цими словами Олександр Вікторович подерся назад. Якийсь час Женька просто дивилася на конверт, а потім тремтячими руками вийняла листочок у клітинку, списаний до болю знайомим почерком: