ГЛАВА 34 ПЛАНИ НА МАЙБУТНЄ

Наталія Іванівна обрала час, коли Женьки в кімнаті не було, щоб войовничо вдертися у горезвісну п'ятнадцяту кімнату. Виховательку зустріли здивовано-перелякані Олена та Катя.

—    Відзначились, нічого не скажеш. Де  Романова? Де наша котяча мати?

Дівчата питально перезирнулися. Їм було невтямки, чому це Наталія Іванівна примчала в інтернат не в своє чергування і чим це знову Женька не догодила.

– Ще не дев'ять. Мабуть, десь гуляє, – обережно відповіла Катя.

—    О дев'ятій щоб усі були в кімнаті. Обхід! – жінка хижо зиркнула на Женьчине ліжко. Кошеня як ні в чому не бувало згорнулося клубочком і спало, навіть не припускаючи, як згустилися хмари над його головою.

—    Ага, ось він де, - Наталія Іванівна схопила безцеремонно за шкірку кошеня. Тварина з переляку вкусила виховательку й стрімголов кинулася під ліжко.

—    Яка хазяйка, такий і кіт, - кривлячись від болю, сердито мовила вихователька й швидко звільнила від своєї присутності кімнату. Дівчата ледве чутно захихотіли. Вони спробували витягнути кошеня з-під ліжка, але те шипіло й дряпалося, забившись у куток, уже нікому не вірячи.

Коли Женька прийшла до кімнати, дівчата попередили:

- Була Криса. Ловила Ваську. Він втік.

- Як утік? – перелякано спитала дівчинка. - Тю, зараза, і мені нічого не сказав...

- Кіт твій! Не чула, щоб говорив,  – уточнила Катя й вказала на ліжко, під яким сиділо кошеня. Женька посміхнулася, бо подумала одразу, що йдеться про хлопця. Як тільки Женька покликала кошеня: «Кис-кис!», малюк виліз і видерся Женьці на руки. Від радощів тваринка муркотіла й облизувала гудзики на кофтині. Женька в боргу не залишилася - нагодувала котлетками, що залишилися з вечері, і обоє були задоволені: кіт їжею, а Женька тим, що її улюбленця не викинули.

Наступного разу Наталія Іванівна вибрала момент, коли п'ятнадцята кімната була порожня, прийшла разом із столяром Павлом Денисовичем і разом вони забрали-таки силоміць кошеня. Сторожа Гришу вихователька вмовила за пляшку завезти кота кудись подалі, натякнувши, що в ідеалі не завадило б тварину й прибити. Сторож вбивати відмовився, а от завезти – будь ласка! Він їхав за місто на дачу, тож і кошеня у мішку прихопив. Дорогою в посадках викинув із мішка й поїхав далі. Вбивати рука не піднялася – навіщо гріх на душу брати?

Два дні Женька не подавала вигляду, що хвилюється з приводу зникнення кошеняти, адже всяке бувало. Гуляв кіт і раніше. Але ж дні йшли. Минуло чотири дні, а кошеня все не було. Спочатку Женька обнишпорила всі кути інтернату, а потім розповіла Васьці про свої припущення:

- Ти знаєш, Васьки немає давно. Може, поцупив хто? Адже він гарненький.

- Не мали дурниць. Прийде твоє диво, кому він потрібний? – запевнив хлопець і посміхнувся. - Лише тобі!

- Ага, тобі смішно, а воно таке маленьке, беззахисне... Такий пухнастик... був, - сумно сказала дівчинка.

- Я не сказав би, що він був пухнастим. Облізлий, худорлявий, вилупастий, - розкритикував Васька Женьчиного улюбленця, і дівчинка образилася.

- Та ну тебе в баню! – і хотіла вже йти, але Васька затримав.

- Не кип'ятись, знайду я твого кошака.

-    Правда? - Женька з благанням в очах подивилася на хлопця, і тому чомусь стало завидно. Хлопчик заздрив якомусь коту, бо саме він був Женьці так необхідний. Нікого ніколи вона так не чекала і не жаліла, як цього шкодливого кошеня.

Васька підключив усіх своїх знайомих інтернатівців до екстренного пошуку кошеня. Ретельно шукали маленького смугастого з трохи відгризеним лівим вухом та білими лапками котика. Якби так шукали бандитів, розкриття злочинності досягло б максимальних показників. Результат пошуків - нічого особливого і схожого не було знайдено, хоча Васька регулярно приносив Женьці різних котів, хоч трохи схожих на її Ваську. Женька ревіла. Дивилася на котів і ревіла. Ніхто навіть не думав, що вона дорожила так цією тваринкою. Васька вже втомився вмовляти її:

- Хочеш, я принесу тобі найкращого? Хочеш, сіамського? Валєра притарабанить, він бачив, на смітнику такий живе? – обіцяв «золоті гори» хлопець. Сил його більше не було дивитись на засмучену Женьку.

- Ні! Хочу Ваську! Тільки Ваську! – голосила Женька. – Я до нього звикла-а-а-а…

- Блін, заладила "Ваську, Ваську". Він здох, мабуть. Коти здихати йдуть. Що поробиш? Невже він був таким винятковим? - не розумів хлопець, як можна так  прив’язатися до кошеня.

Женька шморгала носом, кивала головою і вкотре розповідала, що кіт гарний.
Після вечері Женька за інерцією продовжувала брати хліб та котлети. Так і цього разу вона принесла загорнуту в серветку котлету та шматочок хліба. Увійшовши до кімнати, побачила усміхнені обличчя дівчат і не зрозуміла, чому вони так радіють.

- Чо либитеся? Криса звільнилася чи що? – припустила бажаний сценарій подій Женька.

– Нє-а. Подивися на своє ліжко, - радісно пробелькотіла Віка й вказала на покривало Женьчиного ліжка. Там, згорнувшись клубочком на звичному місці спало брудне, все у реп'яхах, маленьке створіння, яке Женька якось назвала Ваською. Женька кинулася до кошеняти і аж скрикнула – такий жалісливий вигляд мала тваринка, що у дівчинки серце защеміло.

- Васю, моє ти сонечко! -Женька забрала нещасну тварину й ніжно притиснула до себе. Кошеня прокинулося й приємно замуркотіло, впізнавши свою господиню.

Щойно Женька нагодувала кошеня, то одразу ж помчала показувати його Васьці.

- Прийшов, значить, - оглянувши кошеня, здивовано сказав хлопець.

– Як прийшов? А хіба куди він ходив? - запитала Женька. - Він нявкав під вікном, дівки його впустили.

- Я тобі не казав. Завезли твого кота. Хто не скажу, бо ця людина лише виконувала наказ, - повідомив Васька.

- А наказала Криса? – зразу  здогадалася Женька.

- Бери вище. Директриса.

- Чому? – не розуміла Женька. – Що їй кошеня зробило? Воно не гидить у кімнаті, на вулицю ходить. Вона ж сама вдома кролика тримає... - ніяк не могла зрозуміти мотиву Ангеліни Анатоліївни Женька.