ГЛАВА 33 ІНОЗЕМНІ ГОСТІ

Нарешті настав той довгоочікуваний день, коли гарна машина під'їхала до інтернату. Старші хлопці сперечалися щодо марки машини, дівчатка здивовано оглядали делегацію з трьох чоловіків та елегантної жінки у яскравому одязі й сонцезахисних окулярах. По тому, як делегати зверталися один до одного, діти одразу засвоїли: жінку звуть Мері, низенького француза з фотоапаратом – Жак, двох інших – П'єр та Антуан.

—    Тю-у-у, прості люди! – розчаровано  мовило якесь дівча, що стояло ближче до прибулих, які зупинилися біля входу й розглядали будівлю спального корпусу, чим висловило думку багатьох. Мері, яка розуміла українську мову, посміхнулася й погладила дівчинку по голові. Справді, за останні кілька тижнів ретельної підготовки, всі почали чекати чогось нереального, фантастичного, а виявилося все набагато прозаїчніше.

Директорка із виховательками постійно підтримували увагу гостей. З розмов Женька зрозуміла тільки те, що французи зупинилися в місцевому готелі й дуже хотіли б оглянути інтернат, познайомитися з обдарованими дітьми. Низького зросту лисуватий француз Жак, якому було приблизно років п'ятдесят, активно все фотографував на дивовижний для інтернатівців фотоапарат. Женьку серед усіх дітей він помітив одразу й з поля зору не випускав, постійно ловлячи вдалий кадр.

 Під час огляду дитячих кімнат Мері з Жаком помітили малюнки над Женьчиним ліжком. Зацікавилися художником, який їх створив.

—    Хто малював? Гарно! Діти? - запитував фотограф і не заспокоївся, доки не зняв всі картини, щоб мати змогу їх сфотографувати. Доки Жак бігав навколо Женьчиного ліжка, шукаючи вдалий ракурс, Мері помітила на акуратно застеленому покривалі кошеня. Кіт Васька, як завжди, нагулявшись за ніч, вмостився на улюблене місце.

—    Моншере, Кіт! Кіт! - вигукнула француженка й кинулася гладити тварину. Сонне кошеня нічого не розуміло, але гладити себе дозволяло. Жінка  говорила французькою мовою, звертаючись до П'єра й Антуана, посміхалася  й виглядала щасливою. Натомість Ангеліна Анатоліївна просто іскрилася від невдоволення:

—    Що вони говорять? - запитала директорка тихенько вчительку французької, що стояла поруч і виконувала роль перекладача.

—    Кажуть, що добре серце у дитини, яка пригріла цю тварину, - пояснила Ксенія Петрівна.

—    Ох і дам же я цій дитині, Романова, здається? Скоро інтернат на смітник перетворить, – процідила крізь зуби Наталія Іванівна. Довго вона сердитись не могла, оскільки фотограф увесь час крутився біля гарно одягненої та нафарбованої, як голлівудська актриса, виховательки, обдаровуючи її вишуканими компліментами. А Наталії Іванівні це дуже імпонувало. Вона вважала, що подобається французові як жінка. Насправді Жак розглядав виховательку виключно як ефектну натурницю.

—    Кота викинути! - розпорядилася директорка, і Наталія Іванівна покірно закивала головою, мовляв, все зробить, як треба, ось тільки нехай делегація поїде.

 Делегати ж цікавилися всім, що звичайному інтернатівцю здавалося звичним. Спочатку Марі зацікавили різані листівки, помічені в багатьох дитячих кімнатах. Вихованці інтернату із задоволенням пояснювали, що багато листівок вони розрізають на чотири частини, змішують, а потім граються. Чим більше розрізано листівок, тим більше людей може взяти участь у грі.

—    Це карти? Вид карт? – цікавилася Марі у веснянкуватої дванадцятирічної Зойки.

—    Нє-е-е. Не карти, - з побоюванням зиркнувши на директорку, швидко відповіла Зойка й на свій страх і ризик вирішила просвітити темних французів, розповівши їм правила такої нехитрої гри. - Ось спочатку добре тасуємо і кожному гравцю роздаємо по шість картинок. По порядку гравці повинні викладати по одній з чотирьох частин листівки і тут же брати із загальної купки шосту, якої не вистачає. Хто останню четверту картку докладає – того вся листівка. У кого більше готових листівок – той переміг!

Очі Мері спалахнули вогнем азарту і незрозумілого інтересу. Вона запропонувала навчити її грати увечері, Зойка із задоволенням погодилася. Дівчинка вже почувалася особливою, адже саме їй дісталася така почесна роль – грати з французами.

—    Мерсі! Мерсі! - розпливлася в усмішці Мері й перевела погляд на директорку, ніби вимагаючи її згоди.

—    Звісно, вони пограють із вами.  Що-що, а гратися вони завжди люблять, – невдоволено пробубнила Ангеліна Анатоліївна, змірявши худеньку Зойку недобрим поглядом.

Французи якось швидко зійшлися з дітьми. Вони роздавали інтернатівцям цукерки, жуйки, блокнотики з ручками, що пишуть різними пастами, а ті відповідали іноземним гостям люб'язністю та приязню. Ангеліна Анатоліївна уявлення не мала, чому в їй довірений інтернат заявилася делегація французьких вчителів. Не знало причин і вище керівництво, тому намагалися догодити та приховати огріхи господарства. У готель французи повернулися лише о десятій годині вечора.

Наступного дня делегація оглянула їдальню. На огляд, природно, це не було схоже. Просто під час сніданку гості зазирнули до їдальні, почастувалися тим, що подавали дітям, та трохи поговорили з різними вихованцями. Присадкуватий француз із фотоапаратом не переставав фотографувати. Він наводив свій об'єктив на стіни з малюнками, плакатами, меню, декораціями з пап'є-маше. Але пильне око Воци він не зміг обдурити.

—    А цей плешивий Женьку найчастіше клацає, - шепнув Воца Васьці, коли відносили тарілки в мийку. Васька обернувся і підозріло глянув на захопленого Жака.

– Чому ти дивуєшся? Вчора він Крису фоткав і лепетав їй всяку єресь, що красивішої жінки не зустрічав. Якби ти був фотографом, теж Женьку б фоткав, – зрозумів людину мистецтва Васька. - Хоч би француза кондратій не вхопив, коли Женьок танцюватиме, - Васька посміхнувся, уявивши  таку розв'язку подій.

Після візиту до дитячих майстерень гості довго радилися з Ангеліною Анатоліївною в її кабінеті, а потім був святковий обід з тортами та морозивом. Дякували діти гостям насиченим концертом.