ГЛАВА 32 ПОДАРУНОК

Женька сиділа в укритті старої поваленої сосни доти, доки не почула прокурений хрипкий голос сторожа Петровича та  окрик Галини Степанівни:

—    Женя-а-а! - кричала в напівтемряву Галина Степанівна.

—    Романова-а-а-а, ти де? – кликав сторож.

—    Тут я, - озвалася Женька, повільно вибираючись із гори колючих соснових гілок.

—    Тю, дурненька, чого туди забралася? У хованки грали? – спитав Петрович.

—    Так, Петрович, саме у хованки, - не стала переконувати  у зворотньому Женька, бо хто повірить, лише дурепою вважатимуть.

—    Добре сховалась. А то Ірка примчала, репетує, що за тобою хлопці бігають, погрожують убити. Ти щось у них скомуниздила? – недовірливо запитав Петрович, натякаючи на минулорічний інцидент, коли Женька в Петровича викрала запальничку.

—    Нічого я не комуниздила, - сердито огризнулася Женька й втекла до спального корпусу.

— Ага, просто так би за тобою не гасали. Щось сперла, бестія циганська! – бурчав Петрович.

—    Слава Богу, з'явилася... А ми тут розпереживалися, - Марина справді була бліда й помітно нервувала. Ірка, що зіскочила з підвіконня, заторохтіла:

- А я... аж зуби цокотали... вони... Ти... як втекла... Що було?  Не наздогнали ж, ні?

- Ні, я ж умію ховатися, - майже спокійно відповіла Женька. – Заспокойся. Нічого не трапилося, все нормально, – зупинила потік набридливих запитань Женька.

– Не нормально. Наші пацани побігли тебе шукати, - Ірка витріщила свої перелякані очі. Женька скривилася:

—    Наші? 

—    Ага. Воца. Васька. Льошка… Ігор.. І там ще старшаки…

—    Ти їм розповіла?

—    Ага. А чо, не треба було? Мені здалося, усе серйозно.

—    Нічого серйозного. Краще б не казала, - Женька вискочила з кімнати, готова шукати Ваську, де б він не був, але раптово зустріла хлопця в коридорі. Він нічого не говорив, але очі повідомили більше, ніж міг сказати язик. Він тільки обійняв її й за прискореним серцебиттям Женька зрозуміла - так само радий бачити, як і вона його.

—    Усе добре? - запитав трохи пізніше, коли перші емоції були позаду.

—    Ага, - відповіла Женька.

—    Це був Сірий? – насилу видавив із себе хлопець, наперед знаючи відповідь.

—    Ні, якісь придурки. Я втекла й сховалася, - запевняла Женька, але з її інтонації Васька зрозумів – бреше. І навіть розумів, чому вона це робить.

—    Треба бути обережнішою. Жень, Сірий на волі, його не посадили. І в нього серйозні проблеми з головою, - на відміну від Женьки, Васька вважав правильним говорити відверто. – Я боюсь за тебе…

—    Чого? Скоро прийдуть цигани, і я з ними піду. Я вмовлю барона. Ну, а якщо не вийде, якщо не візьмуть до табору, то тоді з тобою, можна? Я не хочу тут залишатися сама, - ці думки давно вже сформувалися в її свідомості, тепер дівчинка їх озвучила.

—    Звісно, можна зі мною, - навіть зрадів Васька. Підсвідомо він уже не хотів, щоб з'являлися цигани, бо знав – Женька переконає й піде з ними, швидше за все, далеко і безповоротно.

  Перед сном Женьку знову потягло до ручки та щоденника. Тільки цьому зошиту вона могла зізнатися, що в серці оселився страх. Але разом із острахом все чіткіше малювалася картинка майбутнього, пориви та мрії. Якщо раніше вона уявляла яскраве життя в циганському таборі, що кочує з міста в місто, з виступами на вулицях, танцями й піснями, то тепер у її картинці майбутнього з'явився Васька. Її ніжна ручка ледве встигала записувати рядки, що лилися з глибини душі.

Я долі й небу вдячна за красу,
Але найбільше – за душі гармонію,
Постійно я перебуваю в центрі, на виду,
Ховатися не звикла, та й не вмію.

Чекають всі, що зачеплюся й упаду,
Я заздрощі людські не розумію,
На зло всім вистою, поїду, утечу
До іншого життя, де щастя та надія…

Не повернуся вже сюди, напевно,
Та й з долею не сила сперечатися,
Я поспішаю, але тут було душевно,
На жаль, не зможу в інтернаті залишатися…

Він тимчасово домом був моїм,
Але  настав той час, і треба вже збиратися,
Лунає в небесах шалений грім,
Але дорога лиш вперед, не варто озиратися…

Виснажена думками й пережитим, дівчинка заснула. Але всю ніч сіпалася від жахів, які снилися, кілька разів прокидалася, обіймала кошеня й знову засинала.

За два дні інцидент пішов у забуття, а Женька знову перетворилася на енергійного метелика, що безтурботно пурхав і обдаровував усіх красою. Відволікав дівчину від гидких думок ажіотаж, пов'язаний із приїздом іноземної делегації, а також репетиції вистави та концерту. З роллю Джульєтти Женька вже зжилася, заспівати й станцювати була згодна, але зустрічати іноземців з короваєм на рушнику і вчити вітальну промову французькою геть-чисто відмовлялася:

- Я не клоун, щоб перед ними викаблучуватися, - заперечувала дівчинка.

—    Романова, у тебе найкраще виходить вимовляти французькі слова, - переконували її, але всі розуміли, що не тільки цей факт мав значну роль, як завжди, визначальною була її зовнішність. А керівництво хотіло здивувати, показати, що все не так уже й погано, відволікти від проблем. Ефектна Женьчина краса була дуже доречною – нехай французи  дивляться й милуються, жаліють гарненьку інтернатівку, обділену долею.
Потрібно віддати належне, візит іноземної делегації мав для життя інтернату сприятливу дію. По-перше, було все почищено, прибрано, пофарбовано, по-друге – відремонтовано радіо. Ініціатором цього ремонту став Олександр  Вікторович. Спочатку він озвучив ідею матері, але та скептично подивилася на сина:

—    Тобі не вистачає іграшок? Футбол - на, грайся; шашки, шахи – будь ласка; аеробіка – розважай дівчат, на здоров'я. Ні, ще й радіо йому подавай, – бурчала Ангеліна Анатоліївна. – Грошей на цю непотрібну авантюру не дам, не проси! Французи що – приїхали та поїхали, а нам далі треба жити. Куди я потім те радіо запхаю?