ГЛАВА 31 ШЕРШЕ ЛЯ ФАМ

 
—    Дівчата, а хтось знає хоч якісь слова по-французьки? А то древньою селючкою якось не посміхається виглядати. Раптом треба щось ляпнути буде, – поцікавилася Марина у співкімнатниць. У зв'язку з тим, що в інтернаті чекали на делегацію вчителів із Франції, всі тільки про це й говорили. Навіть кілька лекцій у актовій залі провели, але Марина на них не ходила.

—    «Мерсі», здається, по-їхньому буде «дякую», а «мерсі боку» - дуже дякую, - згадала щось із цієї опери Олена. – А ще знаю «шерше ля фам», шукайте жінку. Французи думають, що у всьому  тьотки винні. Хоча, воно може й так…

—    Марі льон тре, Іван теля пасе, - згадала кумедне поєднання українських слів, яке звучало в дусі французької. -  «Бонжур» – здрастє, «оревуар», на кшталт «покєдово» «сильву плє» – будь ласка, «пардон» – вибачте, – напівжартома додала Женька. Вона ось уже другий день навчала монологи Джульєтти, але й на лекціях про Францію теж була, цікаво все ж таки. Худрук Танечка вирішила не вигадувати велосипед і французам показати саме «Ромео та Джульєтту», бо вона налаштувалася на постановку цієї п'єси, і взагалі – класика жанру. Ну і що, що англійська драма про Італію, зате яке напруження, які  пристрасті! Женька ходила по кімнаті й виразно декламувала напам'ять монолог Джульєтти. Невеликий томик Шекспіра в руках був скоріше підстраховкою:

Ромео! Як мені шкода, що ти Ромео!
Зречись твого отця, зречись імення.
Коли-ж не хочеш, присягни, що любиш,
І я не буду більше Капулетті.
Одне твоє ім’я — мій ворог лютий,
А ти — ти сам, дарма що ти Монтеккі…
Монтеккі, що воно? рука, нога, усе?
Плече, лице, чи хоч найменша частка
Людини? О, назвись як-небудь інше!
Що в прізвищі? Те, що звемо  трояндою,
Назвімо іншим словом, пахнутиме любо.
Хоч як назви Ромео, він — Ромео:
Бо люба досконалість все при ньому.
Переміни ж своє ім’я, Ромео,
А за ім’я, що й тіла не часткує,
Візьми мене усю.

- А Ромео у вас кволий, - усміхаючись, констатувала факт Марина. - Так, Кирило відмінник, але худий якийсь і несимпатичний. Як на мене, то я б Олександра Вікторовича взяла на роль Ромео. Але шкода, за віком не катить... Зате який би Ромео вийшов... Всі б кип’яточком  у залі пісяли, коли б ви цілувалися…

Женька кинула книжку, схопила рушника й запустила в Марину. Та майстерно вивернулася.

- Ой, тільки не кажи, що він тобі не подобається, не повірю, - дражнилася Марина. – Мені б стільки знаків уваги від фізкультурника, я б із ним такий роман закрутила…

- То закрути. До речі, він аеробіку для старшокласниць в ігровій кімнаті проводить по середах. Восьмим класам теж дозволив ходити, – підкинула ідею Катя.

- Я так думаю, він Женьку чекає в гості, тому восьмим і дозволив, - не вгамувалася Марина, - А ми так, з боку приліпочка непотрібненька…

- Як ви мені набридли з цим Олександром Вікторовичем, - Женька схопила книжку й помчала до ізолятора. Вона думала, що зможе спокійно продовжити вивчати роль. Так, дівчат там не було, ізолятор пустував, тільки ось вона сама час від часу згадувала незручні ситуації, які змусили весь інтернат говорити про неї та Олександра Вікторовича. А від самої себе не втечеш.

Тиждень тому був урок фізкультури, на якому складали залік за вправами на брусах. Женька відпрацювала нескладні фігури й впевнено залізла на снаряд, готуючись швидко виконати обов'язкові перекиди. Але коли вона перекинулася, недоречно задерлася футболка. Женька, забувши про самозбереження, потяглася руками, щоб закрити груди, що  недоречно оголилися. І, швидше за все, впала б прямо на підстелені під брусами мати. В даній ситуації щось би вивернула однозначно.  Але Олександр Вікторович швидко зреагував і підхопив її прямо біля самої підлоги. Підхопив саме в районі грудей – так вже вийшло. І це неподобство сталося на очах усього класу! Клас плескав у долоні  й улюлюкав, а Женька відважила фізкультурнику смачного ляпаса.

-  За що? – збентежено запитав учитель. - Наче ж упіймав? І руки-ноги у тебе цілі.

- А не треба мене чіпати! Чого руки розпускаєте? – гордо заявила Женька, спопеляючи вчителя своїми потемнілими від злості очима.

- Дуренька, ти ж голову б собі звернула, а я у в'язниці опинився, - пояснював Олександр Вікторович, сам шокований тим, що сталося, але вміло маскував своє збентеження. – Увага, щоб у вас там у процесі перекидів чи інших вправ не задерлося, руки від брусів відривати не можна! Хтось щось побачить – не проблема, а от якщо покалічитеся – і вам погано, і мені не дуже добре. І те, що побачать, вже значення не матиме аж ніякого.
Тепер Женька згадувала інцидент, і фарба сорому заливала її обличчя. Потім була фізкультура, а в неї – «критичні дні». У Женьки ці дні, особливо перший, проходили дуже болісно. Нудота та запаморочення – звичайна справа. А тут за програмою уроку – крос. Женька посоромилася щось сказати вчителю фізкультури і, як усі, побігла кілометрову дистанцію. Трохи до фінішу не добігла - непритомна впала, добре хоч у траву. Олександр Вікторович на очах усього класу відніс на руках Женьку в медпункт. Усім здалася ситуація дуже романтичною. Медсестра витягла з Женьки причину непритомності, а потім пояснила все збентеженому вчителю.
Після цього Олександр Вікторович посадив Женьку на стілець, сам сів навпроти та прочитав лекцію про те, що треба і чого не треба робити.

- Тож на фізкультуру можна не ходити, коли це…? - зробила свої висновки Женька.

– Я такого не казав. Ходити, але фізичними вправами не займатимешся, - Олександр Вікторович радий був би звільнити її від такої повинності, але не хотів, бо тільки на уроках фізкультури він міг її бачити, милуватися нею, як орнітолог рідкісним видом метелика.
- Але переодягатися не треба? – уточнила Женька. – у фізкультурне?

- Не треба, - погодився вчитель. - І нахабніть теж не треба – не більше двох уроків на місяць, а то покараю.

– Як? – цікавилася Женька. – Покараєте?