ГЛАВА 23 ПІКАНТНІ ПИТАННЯ

Женька просиділа в Сніжани до самого вечора. Час збігав у розмовах та іграх дуже швидко. За веселими історіями та анекдотами дівчинка на якийсь час забула про Сірого.

—    А ось ще один анекдот. Цей мені Анька розповіла, – веселила подругу Сніжана, – Дочка запитує маму: «Мам, а чого раніше жінки носили рукавички з розрізами?» "Щоб кавалери могли дамам руки цілувати," - відповіла мати. "Ага, тепер зрозуміло, чому ззаду спідниць є розрізи".

Женька заливисто засміялася.
—    Ти чого? – здивувалася Сніжана. - Він не дуже смішний.

—    Та так. У нас Криса у спідницях із розрізами вічно ходить. Хоче, мабуть, щоб поцілували...

—    Жень, а ти цілувалася? - раптом серйозно запитала Сніжана. – По- справжньому, у губи?

—    Ну-у-у-у… – Женька не знала, що відповісти, бо не була впевнена, що ті дії, які мали місце, можна було  розцінювати як справжні поцілунки.

—    Що ну? Так чи ні? - наполягала дівчинка.

—    Так! – визначилася красуня.

—    А як це? Гарно?

—    По-різному. Ми часто у пляшечку граємо, то й доводиться цілуватися. Правила такі, - про неприємний поцілунок Воци та про приємний Васьчин Женька Сніжані говорити не хотіла. Це було надто особисте.

—    Із хлопцями? – очі у Сніжани округлилися й набули лялькового здивованого вигляду.

—    З ким випаде, з тим і цілуватись доведеться. Буває, що й з хлопцями, - Женька зиркнула на годинник і з хвилюванням сказала подрузі: –Сніжано, мені вже час йти, бо влетить. Ти мене не можеш трохи провести? – Сніжана завжди проводжала Женьку, коли та сиділа дотемна.

—    Так світло ж на вулиці, - заперечила дівчинка.

—    Та я знаю, але там міські хлопці біля під'їзду. А один тип погрожує побити, - зізналася Женька. Сніжана швидко одяглася й вийшла на балкон, з якого добре було видно вхід до їхнього під'їзду. Біля входу нікого не було. І хоч у дворі теж на подив було тихо й спокійно, Сніжана все одно пішла разом із Женькою.

Коли дівчатка вийшли з під'їзду, серце Женьки, і так тремтяче від підсвідомого відчуття погрози, майже провалилося в п'яти – на лавці сусіднього під'їзду сидів Сірий у чорній шкірянці й хижо махав рукою.

—    Жень, цей тобі погрожував? - теж трохи наляканим голосом запитала Сніжана, простеживши погляд подруги.

—    Ага, - ледве вимовила Женька.

—    Ой, який неприємний тип. Він у сусідньому будинку живе. До всіх, гад, чіпляється. Колишній зек. Я його теж боюся, - зізналася напівпошепки Сніжана.

Сірий уже хотів було встати й попрямувати до переляканих Женьки та Сніжани, але з-за рогу будинку вийшов Васька. Женька швидко попрощалася зі Сніжаною й кинулась до свого несподіваного рятівника. Сніжана зникла в під'їзді, а Васька поспішив відвести Женьку подалі від неприємностей, поки Сірий не зрозумів, що він тут один, без Воци та інших хлопців з інтернату. Сірий не став переслідувати Женьку, посміхнувшись, сплюнув під ноги й тихенько промовив швидше собі під носа:

—    Ну, що ж, насолода обіцяє розтягнутися...

Васька з Женькою йшли мовчки майже до самого інтернату. Дівчинка періодично озиралася, боячись переслідувань Сірого. Васька нічого не говорив, але Женька відчувала його напругу.

—    Не ходи більше до цієї Сніжани, - нарешті видавив із себе Васька.

—    Не буду, – пообіцяла Женька. – Я не знала, що…. він живе поряд.

—    Не лише через Сірого. Ти надто довіряєш цій дівчині. Вона… – Васька не знав, як сказати, як пояснити Женьці, що розчарування у Сніжані буде для Женьки великим потрясінням. Але ж і він міг помилятися щодо Сніжани. А раптом це саме той випадок, коли має місце виняток, і два паралельні світи можуть співіснувати й розуміти один одного? Тож змовчав. - Гаразд, не зважай, нервовим став останнім часом.

***
Женька змінилася. Незабаром зміни помітили усі. Дівчинка стала задумливою, часто усамітнювалася в тихих куточках, від колишньої пустунки майже нічого не залишилося. Так прощаються з дитинством у передчутті юності, що стрімко окутує дорослістю й проблемами. Дівчата по кімнаті вважали, що причиною таких глобальних змін були «таємні листи». В принципі, вони мали рацію, певний вплив на Женьку мали таємні послання від віртуального загадкового залицяльника, але була ще одна причина.

Цього дня Женька не пішла на фізкультуру, хоча раніше це був її улюблений урок. Вона відпросилася у вчителя й попрямувала до актової зали. На сцені стояло піаніно. Женька повільно зійшла по вистелених червоною потертою доріжкою східцях на сцену і, підійшовши до інструменту, провела долонями по запиленій кришці піаніно. Потім підняла її, натиснула на кнопки й приємні звуки розбудили тишу. Женьку ніхто не вчив грати, вона сама сприймала музику на слух і повторювала її за допомогою білих і чорних клавіш піаніно, точно підбираючи потрібні звуки. Вчителька музики називала це явище «є тонкий слух». Женька не мала навіть уявлення про ноти. Багато хто дивувався, як так можна грати, не знаючи нот. А вона грала… для себе.

Тиша знову огорнула зал. І в цій тиші раптом ожили клавіші піаніно, ніжні, сумні звуки якого дивно і хвилююче зливалися з чистим голосом дівчинки, таким ніжним і відвертим, що виводив сумний мотив. Тільки в пісні та танці Женька була максимально відвертою. Чомусь захотілося заспівати саме цю пісню, почуту від дівчат з п'ятої кімнати.
 Стояло самотньо
Дівчатко маленьке
І тихо-претихо
Туманам шептало:
«Тумани-тумани, 
Поверніть мені маму,
Матусю рідненьку,
Благаю, прошу.
Було лиш чотири,
Коли ти померла,
З тих пір на могилу
Квітки я ношу.
Ніхто мене, мамо,
Тепер не цілує,
Ніхто не голубить
Так ніжно, як ти.

Гуляють по полю
Тумани німії
І зовсім не чують
Сирітки слова.
«Ой, мамо, ой мамо,
Прокинься, рідненька,
Почуй, як ридає
Дитина твоя».