ГЛАВА 22 РОМАН ІЗ ФАНТИКІВ

Наступного дня в інтернаті панував напівхаос. Саме коли на зміну прийшла Наталія Іванівна, багато кого недорахувалися в кімнатах. Зате деяких знайшли в інших приміщеннях. Міграція – явище звичайне, але ж не в таких масштабах. Бардак у коридорах і кімнатах виховательку привів у стан «пантера готова рвати й метати». Вона сварила всіх, хто траплявся на шляху.

—    Криса цукерок з мандаринами об'їлася, - повідомила Марина, повернувшись з ранкового вмивання. – Іде до нас. Готуйтеся, буде жо**. Малим тільки що потиличника з'їздила, сама бачила.

—    А в п'ятнадцятій традиційно бардак! – вдерлася до кімнати Наталія Іванівна й швидко зиркнула своїм критичним поглядом ревізора по підлозі, ліжкам, тумбочкам. – Прибираємо! Швиденько! Віники, відра, і щоб за півгодини все блищало!

—    Так свято ж! - гаркнула Марина.

—    Свято було вчора, сьогодні вже будні, – заявила Наталія Іванівна. - Терміново навести лад!

Але на цей заклик ніхто не відреагував, бо п'ятеро хлопчаків із шостого класу ще увечері, доки тривав концерт, спалили всі віники на задньому дворі інтернату. Наталія Іванівна відшукала згарище з недопаленими фрагментами віників та розпочала грандіозне розслідування. Хтось не втримав язика за зубами та здав усіх винуватців. Хлопців одразу ж покарали – відправили помічниками на кухню. Обробляти овочі тільки здавалося справою простою, але у великих обсягах чистити картоплю – спина затікала, а цибулю різати – очі вилазили.

Женька раділа, що всі займалися питанням спалення віників, тому можна було читати весь день. У Консуело і графа Альберта роман був у розпалі, тому сторінки книжки тягли до себе, немов магнітом, пропонуючи прожити чужі життя з іншого епохи, забуваючи про свої проблеми і негаразди.

До обіду Женька на романтичній хвилі бігла до їдальні. А тут де не візьмися Олена з якоюсь змовницькою усмішкою попросила Женьку відійти за ріг пральні, подалі від цікавих очей.

—    Чого тобі? - здивувалася Женька.

—    Ось це просили передати тобі, - і Олена майже силоміць вклала згорнутий кілька разів зошитовий листок в руку Женьці. З побоюванням подивившись на несподівану передачу, передчуваючи щось неприємне, Женька лукаво запитала у Олени, знаючи, що й запечатані листи читають, а відкритий поготів: - І що там?

—    Сама читай. Один хлопець просив тобі передати, – і Олена втекла, боячись подальших розпитувань.

«… Женя, тобі, напевно, багато хто це говорив і писав. Я вже давно тебе люблю. Як тебе побачив, з того часу я сам не свій. Ти мені часто снишся. А коли ти виступала на сцені під час новорічного концерту, я не втримався і ось вирішив написати. У тебе гарний голос, а танцюєш ти божественно. Мені просто стане краще, коли знатимеш про те, що я люблю тебе і дуже сподіваюся на взаємність.»

І все. Ні підпису, ні «добрий день», ні «до побачення» - нічого! Одним словом, – справжній любовний лист. Женька з недовірою глянула на зошитовий листок у клітинку, списаний невеликим, але розбірливим почерком, спробувала уявити за цими літерами людину, і фарба залила її щічки, зворушення приємною хвилею розлилося по тілу, досягнувши серця. Вона посміхнулася, зім'яла листа й кинула у відро для сміття, що стояло в коридорі. Увірвавшись до кімнати, Женька кинулася розчісувати волосся, намагаючись відігнати нав'язливі думки, що полонили й не давали спокою.

«А якщо хто знайде у відрі цей листок і прочитає? Боже, це ж засміють. Там ім'я вказано, а Женя на весь інтернат одна…» - і, схопивши рушник, Женька помчала коридором, непомітно (як їй здалося) висмикнула з відра зім'ятий листок, розгорнула, переконалася, що це саме той листочок, забрала до кишені  й продовжила свій шлях до умивальника.

Марина стежила з кімнати за Женькою і, побачивши, що дівчинка забрала записку, зробила свої висновки.

- Ну і що я казала? Клюнула наша красуня! Клас! – вигукнула Марина. - Вона повірила! Цирк починається...

- Женька скоро зрозуміє і образиться, - наполягала Оксана. - Не варто було цього робити. Таким не жартують.

- Ой, багато ти розумієш. Мовчи! – грізно попередила Марина. І Оксана мовчала, бо побоювалася Марину.

З того часу в кімнаті найбільш хвилюючою темою була історія із записками. Щоправда, дівчатка називали їх фантиками, а те, що відбувалося, – «романом із фантиків».

Женька мучилася одним питанням – хто? У їдальні вона часто розглядала хлопчиків-старшокласників та міркувала, хто б це міг бути і… хто міг наважитися написати записку? Дівчата з апетитом їли молочну гречану кашу і теж таємно спостерігали за Женькою. Та, вивчаючи поглядом, дивилася на столики, що стояли поблизу.

«Андрій? – думала Женька. – Та ні, такий може тільки наснитися в кошмарі. Не зважився б він, навіть якби закохався. Сергій? Навряд чи, цей так гарно не напише. Ну хто? От гад, сидить десь і в ус не дме, а тут мучся ... »
Минали дні, а Женьку не полишало у спокої настирливе запитання: хто автор записки? Їй навіть на думку не спадало поділитися з дівчатами по кімнаті цією таємною історією. Олену вона допитала, з пристрастю, але та, майстерно навчена Мариною, що відповідати, викрутилася загальними фразами: «А я звідки знаю? Мені хлопчик передав, сказав, що йому також дали. Сама зі своїми залицяльниками розбирайся! Ото зроби добру справу й ще винуватою зроблять».

Через тиждень дівчатка були вражені змінами, що сталися із Женькою. Якщо раніше вона могла дозволити собі сяк-так пригребти волосся, перш ніж заплести косу чи дві, то тепер робила це ретельно, та й взагалі проводила біля дзеркала більше часу, ніж зазвичай. Безпричинна веселість і біганина коридором зникли, замість них з'явилася глибока задумливість і ще більший потяг до книг. І пісні вечорами Женька співала переважно про сумне кохання. Та й поезій у щоденнику стало з'являтися більше.

Говорять всі, що я вродлива,
Можливо, так воно і є,
А хочеться ж бути щасливою,
Бо я живу життя одне.