ГЛАВА 21 РОЗІГРАШ

Увечері двадцять дев'ятого грудня дівчатка готувалися до сну не так, як звичайно. Цього вечора в інтернаті прийнято було ворожити. Чому не з тридцять першого на перше – загадка. Саме така традиція сформувалася, і переходила вона рік у рік від старших до малюків – і навпаки. Кожна дівчинка розчісувалась і клала під подушку гребінець. Під ліжка ставили склянки з водою, а між ліжками в'язали шовкові нитки, капали на них парфуми, заздалегідь припасені, і готувалися ворожити. Непосвяченому ритуал здавався дивним, але Оксана вже звикла до чудасів мешканців п'ятнадцятої кімнати, тому сприймала як розвагу, навіть не сміялася, щоб ненароком не образити.

—    Отже, як вимкнемо світло, то уважно дивимося на нитку. По ній має проїхати маленька карета, а в тій кареті – принцеса, – загадковим голосом розповідала Віка.

—    А принц по нитці бігатиме? – іронічно посміхаючись, спитала Марина. Вона єдина, хто був саркастично налаштований у цій ситуації. Ну, не було в її душі нічого романтичного, що вже вдієш? Проза життя вбила всю романтику.

—    А до чого тут принц? Потрібно загадати бажання, доки карета їхатиме. Але при цьому обов’язково  мовчати, бо одна дівка, як побачила таке, ахнула - і все зникло. І бажання не встигла загадати, - із серйозним виразом обличчя продовжувала лякати Віка.

—    А Зойка Сова розповідала, що якщо гном вискочить – треба терміново вмикати світло, бо нитка когось задушить, - додала вражаючих фактів Катя.

Дівчатка ціпеніли від таких оповідок. Навіть Марина зацікавилася й не намагалася іронізувати. Гноми, карети, принцеси - це було з розряду казкових елементів, а людям все ж таки властиво хоч трохи вірити в казки, розфарбовуючи вигаданими чарами сіру палітру буденного існування.

Усі чекали на одинадцяту годину. Саме об одинадцятій можна було починати ворожити. Але до одинадцятої було ще півгодини. Чим зайнятися? Випробувати ще якийсь метод ворожіння, звичайно, щоб не втрачати такий чарівний вечір з його  дивовижною аурою.

— Дівчата, а хочете дізнатися, коли заміж вийдете? - запитала загадково Олена.

Ну і яка не хотіла цього знати? Всім було дуже цікаво, тому обсіли Олену й приготувалися до чергового обряду.

—    Треба до нитки прив'язати обручку. Обручка. Можна просто щось кругле пришпандьорити, – сказала Олена. - Тоді, правда, може бути помилка. Краще обручку, – і зиркнула багатозначно на Марину. Всі знали, що Маринка має обручку. Вона всім розповідала, що то їй хлопець подарував, насправді вона її вкрала. Крадіжка в інтернаті гріхом не вважалася. Для такої справи, як ворожіння, Марина обручки не пошкодувала. Олена прив'язала прикрасу до нитки й пояснила, що робити.

Треба було тримати обручку на нитці над склянкою. Виконуючи роль маятника, прикраса в певний момент починала розгойдуватися і цокати про грані склянки. Кількість ударів – то  через стільки років заміж виходити. Зважаючи на те, що кілечко виділила для ритуалу Марина, їй дали першою перевіряти долю. У руках Марини обручка чомусь не гойдалася і не билася об склянку взагалі.

—    Несправний ваш механізм. Піду я до Інги в третю кімнату, там буде поприкольніше. Бо у вас тут чортик ще задушить. Відчуваю, не мій день, - розсердилася Марина й пішла ворожити до Інги з третьої кімнати, кинувши на ходу: - Обручку на тумбочку покладете потім, як набавитеся.
В руках Віки обручка швидко розхиталася і відцокала по склянці дванадцять разів.

—    Усе, Вікусь, у двадцять шість  років заміж вийдеш. Нормально. Про що ти там мріяла, після ПТУ до інституту вступити та грошей заробити? Встигнеш! - прокоментувала Олена, і сама схопила кілечко. У Олени цокало ще довше – шістнадцять  разів. Бачачи, як засмутилася дівчина, ніхто не взявся коментувати. У руках Оксани кілечко цокало десять разів.

—    Це якась брехня, а не ворожіння. Дай сюди, зараз перевіримо, - і Женька зосередилася на віщому кільці, яке  вже почало хитатися, а потім повільно цокати об стінки склянки.

—    Раз, два…три…ну-ну… і що все? - коментували дівчата. Складалося враження, що вони переживали більше, ніж сама Женька. Але обручка заспокоїлася і не збиралася більше битися об склянку.

—    Ну-у-у! – потягла красуня. - Це занадто. За три роки заміж? Це очевидно щось не те. Давайте краще на нитку капати парфумами, одинадцять  вже було.

Вляглися спати після другої години ночі, поки не перепробували всі відомі способи ворожіння. Але тільки вляглися – не спали. Потім повернулася Марина з третьої кімнати, весела та задоволена, але що там їй нагадала  Інга – не сказала. Почали розповідати фантастичні історії про перевертнів, фей, вампірів, домових, русалок та іншу різноманітну нечисть. Світ фей і домових немов спеціально був створений для юних недосвідчених душ. Фея – це фантастичне дзеркало, в якому дівчинка бачить себе найкращою. Скільки чули нічних історій, що хвилюють душу, стіни цього інтернату? Мабуть, багато. І тепер дівчатка розповідали і всі слухали.
В якийсь момент почулося сопіння. Усі почали озиратись у пошуках тієї, яка нахабно посміла заснути тоді, коли лунали страшилки. Оксана перегнулась через прохід між її ліжком та ліжком Женьки. Так, дівчинка вільно розкинулася на ліжку й солодко спала, це була саме вона.

– Женька заснула, – повідомила Оксана.

—    Хай спить, завтра має два виступи на концерті, - нагадала Олена. – Наша Женька як станцює – усі попадають, а заспіває –щелепи відвиснуть!

—    А потім нашу красуню чекає швидке заміжжя. До речі, я вірю, що через три роки вона заміж вискочить, - почала Віка.

—    Ага, тільки за кого? - це питання цікавило всіх, але Марина озвучила його першою.

—    По ходу, Васька найперший претендент, - несміливо припустила Олена.

—    Сумніваюся. У них дуже дивні стосунки. Я ніколи не бачила, щоб вони цілувалися чи обіймалися. Навіть за руки не трималися, – міркувала Марина. Оксана хотіла сказати, що нещодавно бачила, як вони цілувалися, але вчасно прикусила язика, бо тоді довелося б зізнатися, що підглядала. А в цьому їй зізнаватися було соромно. – А давайте знайдемо їй хлопця? – запропонувала Марина.