ГЛАВА 20 Герої книжні та реальні

Даремно Васька оббіг весь спальний корпус – Женьки ніде не було. Він зазирнув у всі її улюблені місця, де зазвичай дівчинка ховалася, але ніде не знайшов. Просто він не всі її схованки знав. Женька сховалась у гардеробі в коморі для запасних капців. У невелику щілинку вона бачила, як Васька забігав до гардеробу, кликав її. Вона не тільки не вийшла, але навіть затамувала подих, щоб він не зміг почути найменшого шарудіння. Женька так і не зрозуміла, чому втекла. У книжках вона начиталася численних історій про кохання та красиві романтичні стосунки. Ваську вона позиціонувала як друга, надійного вірного доброго друга, і ніколи він у неї не асоціювався з романтичним героєм. У її маленькому серці поняття «кохання» виплекали книжки. В кожній книжці обов’язково харизматичний, не схожий на інших герой з’являвся раптово. Він вселяв у душу героїні це незрозуміле поки що почуття любові. Женька не знала, як виглядає це кохання, хоча навколо всі наввипередки почали говорити саме про це почуття. У книжках поцілунки з коханим описувалися такими приємними та бажаними. Потрясінням для дівчинки стало відкриття того, що поцілунок Васьки був саме таким – приємним. Настільки приємним, що Женька хотіла, щоб ця ейфорія не припинялася ніколи.

Заплющивши очі, Женька навіть забула, що поряд був саме Васька. А от коли відкрила – злякалася. Тому що тепер вона не знала, як їй з ним поводитися. Адже вся ситуація була такою незрозумілою та смішною. Начебто він хотів переконати Оксану, що підслуховувала й підглядала, в тому, що між ними з Женькою справжній роман, про який усі так наполегливо говорили. То була просто гра. А Женька не хотіла, щоби це була гра. Вона не хотіла любити будь-кого. Але й друга любити у її розумінні було дивним. Хіба можна кохати друга? А як зрозуміти, що любиш, коли ніколи не любила? Ось у всьому цьому їй було складно розібратися, тому тайм-аут був якраз доречним.  Їй потрібен був час, щоб подумати, зважити, прийняти позицію і… насолодитися тим, що сталося.

Досі Женька цілувалася граючись. Кілька швидких доторків губ до губ під час гри в пляшечку і зухвалий поцілунок Воци залишили неприємні спогади. Тепер усе було інакше. Васька і не здогадувався, що відкрив завісу Женьчиної жіночності, розбудив у ній чуттєвість, бажання любити.

Васька ж боявся, що своєю імпульсивною поведінкою налякав Женьку. Усередині все переверталося. Женька!!!  Як він не намагався приглушити в собі це ім'я, воно знову і знову звучало в серці, воно палало, ніби хтось в одну мить назавжди вигравіював це ім'я в душі хлопця. Почуття переповнювали його та вимагали виходу. А ще невблаганно тиснули обставини.

Зовсім скоро їх чекала розлука. Васька разом з іншими випускниками отримає путівку до найближчого ПТУ, де провчиться два роки, а потім – армія. Женька ж мала ще два роки залишатися в інтернаті. Васька навіть уявити собі боявся ті часи, коли поряд не буде її очей, посмішки, волосся, сміху, чарівного світла, що виходило із глибини її гарного тіла. Васьці дуже хотілося встигнути зізнатися дівчинці у своїх почуттях, дати зрозуміти, що вона – його Всесвіт, його друга половинка, подарована вищими силами так рано і так вчасно. Васька був певен, що Женька потрібна йому, як сонце людині, яка не бажає жити в темряві.

Завдяки Женьці він розумів, що відчували великі художники, поети, скульптори, у яких були МУЗИ. Женька була його музою, яку Васьці хотілося малювати. У кожному малюнку жила або ховалася Женька. І як мало слів існувало в мові, щоб усе це пояснити жартівниці Женьці.

А ще Васька боявся, що за час розлуки Женька може закохатися... у когось іншого.

А в цей час дівчинка сиділа в коморі, де смерділо  старими капцями, зібраними у цьому невеликому просторі, й раділа, що її не знайшли, що їй вдалося втекти. Відсидівши в затишному місці трохи більше півгодини, Женька тихенько навшпиньках перебігла до своєї кімнати.

—    Тебе тут Васька обшукався, - з усмішкою повідомила Марина. - Тричі забігав і питав, чи не приходила? Схрена ви загубилися одне від одного?

—    Вже знайшов. Не хвилюйся, не загубилися! – відповіла Женька.

Цієї ночі Женька довго не могла заснути, схвильована новими відчуттями. Вона крутилася з боку на бік і в темряві кімнати прокручувала в думках події вечора. Згадувала спочатку танець із Ваською, потім приємний поцілунок і уявляла, як уранці Васька зізнається їй, що кохає. Тому що в книгах після таких поцілунків герої падали навколішки й освідчувалися в коханні. «Боженько, як я йому в очі подивлюся? Адже мені сподобалося. Я хочу ще…"
Васька ж, засинаючи, теж згадував, як поцілував Женьку, докоряв собі за нахраписту поведінку й думав, як усе це виправити. Він боявся, що Женька буде і від нього шарахатися так само, як від Воци. І коли він побачив її за сніданком з опущеною головою, з рум'яними щічками, коли вона відсторонено копирсалася в картопляному пюре, зрозумів, що зізнання треба відкласти. Васька вважав, що найкращий спосіб все виправити – зробити вигляд, що нічого важливо-серйозного не сталося.

—    Привіт! Як справи? Чого вчора втекла? – легко й невимушено, немовби нічого не було, спитав він. І дивився їй у вічі весело, природно, як і раніше. Відмінність  полягала в тому, що погляд був ніжнішим, ніж раніше. - Адже не довчили танець.

—    А навіщо його доучувати? Все одно ти з Наташкою танцюватимеш, —  розчаровано відповіла Женька. «От і все, нічого дивного не сталося. Він просто підійшов, просто заговорив, просто посміхався. А я так боялася, так переживала, не могла заснути. Дурепа. Намріяла не знати що. У житті не так, як у книжках. Романтична дурепка!"

Васька навіть не здивувався, коли після уроків Женька не прийшла репетирувати вальс. Хлопець не став її шукати, розуміючи, що треба дати час, щоби все забулося і стало, як раніше. Але Женька навіть не хотіла нічого забувати, виливаючи усі свої почуття й відчуття у віршах:

В очах туман, невже насправді все?
Немов метелик, на вогонь я лину.
Куди мене вир почуттів несе?
Серце тріпоче в грудях без упину.