ГЛАВА 19 ПРОТИСТОЯННЯ І КОХАННЯ

На початку грудня випав сніг. Ранковий білий килим до середини дня змінився кашкою зі снігової маси. Але діти встигли спорудити невеликого сніговика. Женька була в перших рядах тих, хто вискочив надвір, хутко наліпив сніжок і закидав ними всіх, хто під руку підвернувся. Її також активно закидали. Сміх і крик заповнив перерви, а коли завершилися уроки, діти домісили сніг і, розпалені від активних ігор, пішли сушитись і грітися у спальний корпус. Не всі, звичайно, багато хто залишився: ніяк не могли натішитися приходом зими. Наступного дня сніг розтанув, а за тиждень вдарили морози, і земля вкрилася стійким сніговим покривом. Він був не таким пухнастим, але теж приємним. В інтернаті розпочалася підготовка до зустрічі Нового року.

За два тижні до святкування до школи привезли велику сосну й ще три маленькі ялинки – по одній на кожен поверх спального корпусу. Малята активно взялися за виготовлення ялинкових прикрас: куль із пап'є-маше, гірлянд із кольорового паперу, різноманітних фігурок із блискучих матеріалів.

Постійні репетиції головного святкового концерту та шиття новорічних костюмів полонило майже всіх. Інтернат кипів, наче вулик, де бджоли весь час у роботі, і навіть голови підняти ніколи.

Якось перебуваючи в гостях у Сніжани – тепер Женька часто в неї була вдома – в одному з журналів мод дівчинка побачила світлину вродливої моделі, одягненої в  пишну червону сукню з численними рюшами. Їй це вбрання так сподобалося, що спочатку дівчинка випросила журнал у Сніжани на день, потім причепилася до Васьки, щоб той перемалював сукню, а там і задумала пошити таку саму… Ця сукня дуже нагадувала іспанський жіночий одяг. У ній можна було чудово станцювати циганський танок, тим більше, що Женька вміла це робити. У неї навіть було приховано циганське моністо, виготовлене з відшліфованих на асфальті мідних копійок. Але проблема полягала в тому, що не було де взяти стільки тканини на численні рюші та пишну довгу спідницю. Мабуть, все ж таки зірки були на боці Женьки, і цій сукні судилося з'явитися, оскільки допоміг випадок.

Якось Женька увійшла до кабінету праці, де маленькі дівчатка готували собі маскарадні костюми. Вони вирізали з червоної тканини великі кола та наклеювали на них білі маленькі кружечки. Таким чином у них виходили спідниці-мухомори.

—  Малявки, де червону тканину взяли, га? Зізнавайтеся! – авторитетно звернулася до них Женька. 

—    У підвалі завалися, бери – не хочу,  - відповіли дівчатка.

—    У підвалі? Цікаво... А з якого переляку вона там лежить? – питання скоріше було до самої себе, але юні швачки поділилися інформацією:

—    Це колишні прапори. Їх списали. Нам дозволили брати скільки потрібно.

—    Ну, якщо збрехали, ви не мухоморами, а поганками будете, - пожартувала Женька і прудко помчала до підвалу. Нагребла цих прапорів стільки, скільки її рученята могли забрати, бо в підвалі реально були складені цілими стосами червоні прапори, відірвані від дерев'яних утримувачів. Утримувачі теж валялися неподалік. Женька вибрала шовкові шматки. А ще красуня знайшла чорну тканину, завезену до кооперативу для оббивки трун. Чорного матеріалу їй за моделлю потрібно було небагато, тому Женька акуратно відрізала від великого сувою, розраховуючи, що ніхто не помітить.

Прихопивши малюнок сукні й знайдену тканину, Женька звернулася по допомогу до  Зої Архипівни – вчительки праці. Та захопилася пошиттям наряду більше, ніж Женька. По ходу навчила робити викройку і долучила Галину Степанівну, бо енергії на  численні рюші та зборки у Женьки не вистачало. Галина Степанівна порадила для завершення костюму іспанки зробити  велику квітку із тканини, накрохмалити її й причепити до заколки у волосся.

У грудні Женьку не було ані видно, ані чутно. Своє творіння вона нікому вперто не показувала – готувала сюрприз. У Женьки навіть не вистачало часу на прочитання книг, а вони, треба сказати, серйозно полонили її палкий розум, що нарешті дозрів до сприйняття світової літературної спадщини. Хіба могла вона подумати раніше, що без книги не зможе прожити й дня, що її читання стане необхідним, як повітря? Ні, звичайно. Зранку уроки, після обіду швидка підготовка домашнього завдання та шиття. Для читання залишалися пізні вечори.

Зазвичай Женька зачитувалася при світлі свічки у своїй кімнаті, але всі запаси свічок швидко вичерпалися, а поповнити поки що не було можливості – пляшки не збирали і на базар підбирати гроші теж не бігали – зима, холодно, та й ніколи було. Тому Женька долучилася до читання у коридорі біля настільної лампи. За чергувань Галини Степанівни та Марії Петрівни було все нормально, жінки заохочували її потяг до літератури, навіть радили, які книги читати в першу чергу. Женька не зловживала довірою – затримувалася лише на годину, до одинадцятої.

Якось Женька засиділася допізна, забувши про час і про те, що на чергування заступила Наталія Іванівна. У коридорі на столі завжди стояла лампа і горіла цілу ніч. А Женьці так хотілося почитати. Сидячи з книгою на колінах, вона була щаслива по-своєму. Щаслива від того, що дізналася про існування повісті Олександра Гріна «Пурпурові вітрила», щаслива, що Сніжана дала цю книгу зі своєї особистої бібліотеки, від того, що автор так усе захопливо описав, дозволив перенестись в інший світ, в іншу реальність, уявити себе Ассоль, що чекає на  вітрила мрії з Греєм впридачу. Одного боялася Женька – щоби не завадили. Зазвичай, чого боїшся, те й відбувається.

—    Ану, читака, марш до своєї кімнати! — поряд із Женькою стояла Наталія Іванівна, грізно зиркаючи своїми красивими, але колючими очима.

—    Наталіє Іванівно, можна, я ще зовсім трошки? - просила Женька, але вихователька була невблаганна:

—    Так, звичайно, будеш державні кошти витрачати, сидячи тут. Світло, мабуть, не з неба йде?

—    Але ж лампа все одно всю ніч горить, - не вгамовувалася Женька, чим ще більше злила виховательку, налаштовану рішуче поставити на місце вихованку, що зарвалася. Наталія Іванівна вихопила у Женьки книгу в твердій палітурці. Вряди-годи з'явилася можливість потріпати Женьку.