ГЛАВА 16 АНКЕТА ДРУЗІВ

Минав другий день перебування Женьки у лікарні. Вона трохи обжилася й звикла до надмірної уваги з боку медперсоналу, а також лукаво-вивчаючих поглядів хлопчаків, що лежали у сусідніх палатах й періодично заходили поговорити до Сніжани. «Інтернатка» - так, і не інакше називали вони Женьку, немов не було у неї імені, тож дівчинка йшла гуляти коридором, як тільки хлопці зухвало вдиралися до палати. Якось у пообідній час, званий у лікарні «тихою годиною», Женька заснула. Прокинулася від тихих розмов, але очі не розплющувала, слухала, про що говорили.

—    Ти б у неї забрала свою книжку, а то чого доброго  стирить, - тихо вкрадливо говорив перший голос. Женька впізнала цей голос  – належав Сашку. Він лежав у сусідній палаті для хлопчиків із одностороннім запаленням легень.

—    Вона нормальна. Нехай читає. Чого ви? - впізнала Женька голос Сніжани.

—    Де ти серед інтернатівських бачила нормальних? Наївна, – не переставав гнути свою політику Сашко. – Коли обікраде, не плач і не кажи, що ми не попереджали.

—    Тихіше, а то прокинеться. Моя книга, кому хочу, тому даю. Жаль її. До неї ніхто не приходить, завжди сумна, - якомога тихіше говорила Сніжана, але Женька так нашорошила свої вуха, що чітко чула кожне слово, кожен звук, щонайменший тон, ловила інтонацію.

—    Ходімо в нашу палату, у карти пограємося, - запропонував Сашко, і Сніжана слухняно пішла. І тільки коли в палаті запанувала цілковита тиша, Женька розплющила очі. Сльози так і норовили зірватися з її гарних очей, але дівчинка зусиллям волі задавила їх, піднялася з ліжка і, зручно вмостившись на підвіконні, почала читати книгу, рятуючись у сюжеті від реалій жорстокого світу. Досі Женька на книги дивилася зверхньо або з байдужістю, не розуміючи їхнього лікувального ефекту.

Але ця книга була особливою: її можна було довго читати. Дівчинка ніби перебиралася у світ книжки, жила життям героїв. Як тільки відкривалася чергова сторінка, Женька перетворювалася на Джейн, вірніше, вона приміряла на себе образ героїні, адже дівчина була така близька їй за духом, а її доля такою зрозумілою, рідною, з тією тільки різницею, що Джейн була непомітною, звичайною, а Женьці всі навколо говорили, що дуже гарна, Джейн була смиренною та слухняною, а Женька – рухливою та живою.

Каторжне життя приживалки в будинку тітки Рід, обрАзи від розпещеного кузена та кузин, школа Ловуд, важка робота, найкраща подружка Елен Бернс, виживання, мрії та Торнфілд. Щойно Женька дочитала до появи містера Рочестера, інтерес до книги зріс. Як їй хотілося, щоб книжка не закінчувалася! Тому Женька читала повільно, іноді перечитувала кілька разів те саме місце, яке дуже припало до душі. Зізнання Рочестера у коханні до Джейн Женька перечитала чотири рази і вже знала його напам'ять. Кохання… Женька теж почала мріяти про кохання. Про таке високе, чисте й світле, що навіть не знаходила відповідних слів, тільки відчувала, яким воно має бути.

Занадто довго читати все одно Женька не змогла, тож спочатку визирнула в коридор, а потім пішла шукати, з ким би поспілкуватися. Знайшла на посту медсестричку Лєночку, яка розкладала  пігулки й розливала мікстури у мірні невеликі стаканчики. Слово за слово, зав’язалася розмова. Женька завжди відчувала, коли людина схильна до спілкування, а не просто терпить її присутність. Оленці Женька була цікава. Скоріше все ж було цікаво дізнатися про облаштування життя дітей в інтернаті.

—    І що, ви так і живете по багато людей у кімнатах? - запитувала медсестра.

—    Так, у кімнаті п'ятеро, - жуючи велике яблуко, яким медсестра її пригостила, підтвердила Женька. – Але ж у нас кімната маленька. У чотирнадцятій, по сусідству, взагалі семеро живуть.

—    І вживаєтесь? Ну, не лаєтеся там, ділитеся, прибираєтесь?

—    Звикли. Якщо що, я староста, можу й тюкнути по лобу. Ні, у нас лад. У чотирнадцятій часто метеляться. І дурні, бо приходить вихователька, тоді дістається одразу всій кімнаті. Навіщо таке «щастя»?

—    Значить, б'єтеся? Тут у нас місяць тому хлопчик лежав… ваш… Теж із запаленням легень. Ох і намучилися ми з ним. Дуже бився з хлопцями із сусідніх палат, - повідомила Оленка.

—    Значить, ображали. Наші просто так не б'ють, – гордо захистила «своїх» Женька.

—    Ні, з дівчатками спокійніше, - видала вердикт Оленка. Женька посміхнулася, але коментувати, який хай могла підняти у дитячому відділенні Марина, якби потрапила сюди, не стала.

Поважно пройшовши коридором,  до столика чергової медсестри підійшла прибиральниця тітка Маша зі шваброю та цебром, від яких пристойно тхнуло розведеною хлоркою.

- А-а-а, ти тут засіла, непосида? Це ж ти Романова Женька?

- Я-а-а, - розгублено відповіла дівчинка, боячись, що її потягнуть на якісь додаткові процедури або, чого доброго, сварити почнуть за щось.
- Там до тебе, - і прибиральниця вказала на кінець коридору. – Женихи! Тільки тихо, а то їх під чесне слово пустили, тиха година все ж таки.

Женька уважно придивилася до кінця коридору і побачила дві хлопчачі фігури. Серце тьохнуло, оскільки вона впізнала Ваську та Воцу. І якщо одного вона безмірно була щаслива бачити, то другого очі її не бачили б ніколи.

- Васька-а-а! – Женька кинулася до хлопця і, якби не попередження тітки Маші, запищала б від захоплення і повисла б у нього на шиї точно. А так просто сказала: – Привіт!

Але потім повернулася до Воци й замість очікуваного хлопцем «а ти чого приперся?», здивувала: «Дякую, що прийшли». Хлопчик аж засяяв від щастя.
- Та ми вчора хотіли приїхати, але нас на кухні припахали. Я тут твої речі деякі прихопив. Халат, капці. Ти навіть гребінця не взяла. Так, і тут ще насіння, яблучка. Галина Степанівна тобі шкарпетки зв'язала, - Васька простягнув Женьці пакет із речами. Воца додав пакунок із цукерками.

- Може, ще чого? - запитав Васька. - Ти дуже бліда.

- Ти б теж від уколів, пігулок і цих їхніх електрофарезів зблід. Ні, тут добре годують, - запевнила дівчинка.
– А місцеві? Колька говорив, обзиваються, - турбота так і лилася з Васьки. Минуло лише два дні, як він її не бачив, а видно було, що скучив.