ГЛАВА 15 НОВЕ ЗНАЙОМСТВО

У листопаді видали новий теплий одяг на зиму. Торішнє пальто на Женьку було ще в пору, тому її більше цікавило взуття. Дівчинка дуже боялася, що чоботи дадуть як завжди, набагато більше її розміру, але цього разу вийшло навпаки - дісталися зовсім впритул. Тільки якщо спочатку Женька міряла й здавалося по нозі, то, коли трохи походила - у пальцях почало давитися так, що, знявши взуття, дівчинка відчула настільки приємну насолоду, немов від холодного напою в літню спеку.

Женьчин гардероб поповнився цієї осені ще й новою кофтиною. Але вже наступного дня після видачі  непосида перелазила через паркан занедбаної ділянки, спокусившись пізнім виноградом, що звисав важкими гронами і манив своєю надмірною стиглістю, зачепилась за підступну зазубрину і порвала не тільки куртку, а й кофту. Також загубилося кілька гудзиків на новій кофтині. Можливо, це не так довело б її до відчаю, якби до всього іншого не порвалися спереду чоботи. Пальчики видавили дерматин, шукаючи простору, якого не вистачало. Васька, правда, взявся увечері зашити чобітки, але Женька не дуже сподівалася на успіх. Обидва сиділи у піонерській кімнаті.

Васька мучився з Женьчиним взуттям, штрикаючи то в одному, то в іншому місці шилом і намагаючись закріпити неслухняний товстий дерматин голкою, а Женька, нашвидкуруч зашивши курточку, почала обстежувати піонерську по периметру. Раптом їй на очі потрапила купа брудного одягу в кутку, прикрита прапорами.

—    Диви, що я нарила, Вась! Напевно, робітники залишили, - вимовила вона і почала смішно притуляти до себе широкі штани та сорочки великого розміру. - Ну, як, прикольний з мене маляр, га? – питала пустунка у хлопця.

—    Поклади, воно тебе чіпає? – роздратовано відповів Васька.

—    Добре, покладу. Потрібне воно мені сильно. Ні, не покладу. Які тут гарні ґудзички... Такі негідні ганчірки, а ґудзички  симпатичні, — думки у Женьки бігли набагато швидше, ніж вона за ними встигала. Руки самі схопили ножиці та відрізали всі гудзики на сорочці та штанях. Наступного дня на Женьчиній кофтинці ці гудзики сиділи дуже доречно.

Знову пішли затяжні дощі. Цілий день у Женьки були мокрі ноги. До вечора дівчинка не витримала і поскаржилася кастелянші на взуття, але сувора тітка відповіла:

—    Де я вам настаючусь чобіт? Речі треба берегти. Якщо не вмієш берегти – ходи боса! Посидіти в кімнаті теж корисно, а то лазять абиде!

Женька задавила у кутку своєї маленької душі образу й гордо вирішила більше це питання не порушувати. Незабаром похолодало ще більше, і весь час мокрі ноги стали причиною застуди.

Зазвичай весела непосида, Женька одного чудового ранку ледве відсиділа уроки, а після обіду завалилася в ліжко спати. Надвечір у неї піднялася висока температура, тому дівчата покликали виховательку. Та звернулася до медсестри:

— Оленька, що з нею робити, адже горить дівчинка? – розгублено спитала Галина Степанівна, яка цього разу чергувала на першому поверсі. 

—    Дам укола, щоб збити температуру, а вранці подивимось. Менше треба було по калюжах блукати, скаче весь час, як коза, - у словах медсестри Ольги чулося легке невдоволення та роздратування, адже через Женьку тепер їй не можна було піти додому раніше.

Укол збив температуру, Женька навіть сходила на уроки, але ввечері знову злягла, знесилена вкрай. Ольга мусила перевести Женьку до ізолятора. Три дні Ольга лікувала Женьку, як і всіх температурників, аспірином. Але якщо іншим було легше, Женьчин стан тільки погіршувався. Та й не сиділа Женька в ізоляторі, як годиться, а шастала то до їдальні, то до своєї кімнати. Втрутилася Галина Степанівна.

—    Ольга, тобі не здається, що Романову треба лікареві показати? Може, чого не так робиш?

—    Її в ізоляторі до ліжка прив’язати  треба, - злобно гаркнула медсестра й повела виховательку до ізолятора, щоб та переконалася, що Романової там немає. Але дівчинка лежала в ліжку з темними колами під блискучими зболілими очима та сухими губами.

Вихователька сумно оглянула Женьку, потім перевела погляд на взуття дівчинки, яке стояло поряд з ліжком. То були брудні черевики з розірваними носками. Галина Степанівна взяла правий чобіток у руки й навіть скривилася:

—     І не дивно, що захворіла. Невже ти не могла сказати Тамарі Семенівні, що вони тобі малі? - з легким докором запитала вихователька Женьку. Та сухими від жару губами ледь відповіла:

—    Я казала, але Тамара Семенівна сказала, що треба берегти те, що видали.

—    Ти впевнена, дівчино, що все було саме так? Хтось це можне підтвердити? – спитала вихователька.

—    Хто завгодно з моєї кімнати, - завпевнила Женька. Вихователька пішла питати дітей. Це ніби прорвало фурункул, який довго назрівав, і ось гній уже не міг більше вміщатися, він полився через край: діти зчинили в кімнаті страшний гвалт. Усі почали доводити, що було саме так, як сказала Женька, і що кастелянша – зла корислива жадібна тітка. Марина брудно вилаялася й додала:

– Ця сучка нашими шмотками торгує на базарі. Їй у падло видати зайве, без навару тоді залишиться. Жлобиха корисна!

—    У тебе є докази, Марино? – суворо запитала Галина Степанівна.

—    Багато хто її на базарі бачив. Торгувала дитячим шмотьйом. Тільки хто ж нам повірить? - Марина обвела всю кімнату поглядом, шукаючи підтримки. Але всі мовчали, хоч знали про такий гріх Тамари Семенівни.

Женьку накачали уколами, нагодували пігулками, а вранці приїхала швидка допомога та забрала дівчинку до міської лікарні.
***
У палаті, крім Женьки, лежало ще троє дівчат. Спочатку Женьку замучили аналізами та обстеженнями, а потім вона, стомлена від надмірної метушні, тихо пролежала, уткнувшись носом у подушку, майже до вечора. Спати їй уже не хотілося, проте весь цей час вона уважно стежила за тим, що відбувалося в палаті. Ліжко по сусідству займала дівчинка з жовтим, немов золотим волоссям. Вона була приблизно одного з Женькою віку. Два інші ліжка, що стояли навпроти Женьчиного, займали менші дівчата. Вони постійно грали ляльками і весь час просили дівчинку з жовтим волоссям допомогти їм одягнути то одну, то іншу ляльку.