ГЛАВА 14 ЛЕБЕДИНЕ ОЗЕРО

—    Що вона в тому зошиті пише? – якось запитав у Васьки Воца, після того, як поспостерігав за Женькою декілька днів. Женька весь час ходила із щоденником.

—    Вірші. А ще розписує, що трапилося в певний день. То зараз дівчата так розважаються. Щоденник зветься. Тільки не шкільний, а особистий. Читати не дозволить, я впевнений, можеш не просити, - попередив Васька, помітивши дикий вогонь в очах друга.

—    Не буду я у неї нічого  просити, - загадково мовив Воца.

—    Без дозволу візьмеш – отримаєш на горіхи. Не ліз би, га. Я переписав там декілька віршів, можу почитати. Про квіточки там, про життя. Непогано пише, - наївно пропонував Васька. Воца не послухав друга і коли усі були в кінотеатрі, тайкома пробрався до п’ятнадцятої кімнати, знайшов Женьчин щоденник і зачитався. Не помітив часу, поринувши в її думки, в її душу. Особливо уважно читав вірші. На одному прямо перечепився.

Ти лілії зірвав – і я щаслива,
Мені подарував, бо я просила,
Виконуєш усе, що забажаю,
За це тебе я не люблю, не поважаю.

А він суворо дивиться, хитає головою,
Він стежить і за мною, і за тобою,
Він має власну думку, свої закони,
Мені приємні навіть його заборони.

Він рідний друг, а ти лише  товариш,
Даремно мною ти хворієш, сниш і мариш.
Моя душа співає вунісон лише із ним,
А ти для мене будеш повсякчас ЧУЖИМ.

—    Ану поклав, де взяв і геть звідси! – почув суворий знайомий голос. В прочинених дверях стояла Женька. Іскри злості так і  сипалися з її сердитих очей. Воца повільно закрив зошит і слухняно поклав його на ліжко. Мовчки обійшов Женьку і вийшов з кімнати. Відверті слова її вірша довго  пульсували у його мозку легкою образою. 

Женька розповіла про Воцине свавілля Васьці й попросила передати, щоб той більше не чіпав її речей.

—    Ну і чого ти досяг? – питав Васька друга. – Вона ж зла, як фурія. Ходиш, як мішком намаханий. Що ти там прочитав?

—    Написала, що ти рідний, а я – чужий. Але так закручено, що зразу й не второпаєш.

—     Сьогодні написала, завтра перепише. Ти того такий  дивний? Вірші – абстрактне мистецтво.

—    До чого тут вірші? Вона боїться Сірого. Декілька разів про це написала. Треба щось рішать з тим мурмилом.

—    Та я сам думав. Але гад заліг десь, не проявляється.

Наприкінці жовтня дуже похолодало. Спочатку кілька днів була сира дощова погода, а потім вітром нагнало холод. Жовте кленове листя вітер швидко кружляв у повітрі й зносив з асфальтованого майданчика, збираючи докупи біля паркану. Озеро за інтернатом було повністю вкрите листям. Женька любила цю частину інтернатського саду. Її сильно тягнуло до води. Думала, що прийде сюди і побуде в гордій самоті, як часто робила останнім часом, але приємно зраділа, побачивши, що Васька вже зручно розмістився на нещодавно спиляній тополі й щось захоплено малював олівцем у зошиті. Як тільки помітив Женьку, чомусь закрив зошит, сховавши незакінчений малюнок. Женька навіть не наполягала показати, бо знала – хлопець не любив, коли бачили недомальоване, хоч би що це було.

—    О, а ти тут засів? І тобі в такій холодризі малюється? – примостилася поряд на колоді Женька.

—    Навпаки, краса! Ти подивися, як усе красиво довкола: там жовтий клен ще з листям, хоч і рідким, там червоні листочки дикого винограду, а там зелена ялинка. Все-таки природа вміє підібрати фарби, - замріяно почав замовляти зуби Женьці Васька. Остання на це не купилася, але виду не подала.

—    І ти все це одним простим олівцем вирішив змалювати? – недовірливо запитала Женька, інтуїтивно відчуваючи, що Васька наодинці та ще й не в кімнаті малював щось надто особисте. – А наші металобрухт збирають. Там якісь книжки пообіцяли за перше та друге місця. Ти хочеш цим займатись? – скептично спитала Женька.

—    Я схожий на ідіота? Краще гайда на базар, там саме торгівля закінчилася, може, чого знайдемо? Смачного чогось хочеться, - закинув вудку хлопчисько.

—    Ходімо. До гастроному арахіс у шолупайках завезли, - із задоволенням погодилася дівчинка. Женька любила цей вид промислу, коли по обіді шукали втрачені продавцями та покупцями гроші. Найчастіше це був дріб’язок  - копійки, які люди не напружувалися піднімати, але іноді траплялося знайти і паперові купюри. Зазвичай все знайдене об'єднувалося й купувалися солодощі, які знову ділилися між шукачами. Сьогодні охочих змотатися на ринок не знайшлося, бо всі були зайняті збиранням металобрухту. Тим найкраще було для цих двох. Менша конкуренція.

Васька сховав зошит та олівець за пазухою й скептично оглянув Женьку, особливо зупинив погляд на її черевиках.

—    А тобі так не холодно буде? Скажи кастелянці, щоб взуття видала. Ти в цих тапках не виходиш осінь. Вони ж не сьогодні-завтра розлізуться.

—    На базар і назад змотатися – не розлізуться. Зручні вони, - Женька з ніжністю подивилася на свої жовті черевики, які вірно служили своїй господині. - Пам'ятаєш, ми їх знайшли на смітнику минулої весни. Трудовик зашив правий, а лівий був нормальний, – нагадала Женька. - Тоді вони були вільні, а тепер тісно. Ноги виросли.

—    Ти й сама ніби підросла, Женьок, тобі не здається? - з усмішкою мовив Васька.

—    Невже? Наче яка була, така й лишилася. А пішли подивимось у яр, може, чого цікавого знайдемо? - запропонувала Женька.

—    Ти думаєш, що там знову валяються чобітки й чекають на тебе? Жень, я не з таким захопленням ставлюся до твоєї пристрасті шастання по звалищах, - нагадав Васька.

—    А ти й не шастатимеш. Я хочу подивитися. Ну, будь ласка, ти ж добрий. А то самій якось не те, – просила дівчинка.

Хіба можна було відмовити, коли її сині очі благали щось зробити? Погодився. Хоча Васька не любив звалища, не хотів бути схожим на бродячих псів, що нишпорять у пошуках чогось потрібного там, де викинуто іншими непотрібне.